Без керма і без вітрил... але з вірою

Віктор Конюк: «Без керма і без вітрил – Історія молодого чоловіка вирваного воєнною долею із Київщини», Торонто, 2013 р.

 

Цей твір являє собою спробу автора передати свої життєві переживання для ознайомлення, як він каже, своїм дітям і онукам, як рівно ж і для «невеликого кола читачів.»  За його власним твердженням, задумав він цю книгу написати у формі роману, але, зрозумівши, що у нього «письменицький талант відсутний», змирився з фактом, що це буде звичайна автобіографія і що її не читатиме ширший загал.  На моє переконання, автор, мабуть через свою скромність, недооцінив свій талант.  Цей твір насправді має якості літературного твору, який написаний цікаво, з цікавою структурою (дві течії подій, які в кінці збігаються), та з безліч чудових описів природи, архітектури, персонажів, та їхніх почувань.  Тому можна сміло ствердити, що у автора письменецький талант присутній і він без сумніву проявився у цьому творі.

 

У заголовку твору автор стверджує, що це «історія молодого чоловіка вирваного воєнною долею із Київщини.»  Хоча можливо автор і не мав вищих амбіцій крім написання своєї власної автобіографії у формі роману, він очевидно перевищив це початкове завдання.  Сталося це, на мою думку, власне завдяки письменецькому талантові, якого автор, через скромність, заперечує в кінці твору.  Саме завдяки цьому талантові, автор спромігся передати не тільки свої власні пригоди і поневіряння під час воєнної заверухи, але й історичний момент, у якому опинилося ціле його покоління і весь український народ.  Через описи власної долі,та  долей багатьох інших людей - його рідні, товаришів, знайомих, учителів, офіцерів, просто людей, яких він стрічав, ми бачимо у якому безвихідному становищі опинився український народ у часі Другої світової війни.  Україна фактично опинилася  між молотом і ковадлом.   

 

 Немало різноманітної літератури написано про життя  західних українців, які провадили  збройну боротьбу проти двох загарбницьких, тоталітарних режимів.  Рідше стрічаємо твори, в яких описується як це все пережили наддніптянські українці, чи мешканці самого Києва. 

Віктор Конюк народився і прожив дитячі роки свого життя власне в Києві.  І хоча літо він перепроваджував у містечку Кагарлик, що на Київщині, початок Другої світової війни застав його саме в Києві.  Віктор Конюк подає цікаві деталі про життя-буття підневоленого українського суспільства безпосередньо перед, та після початку війни, перехід фронту на схід. Ми також довідуємося як відроджувалося українство на  окупованих Німеччиною теренах, як зміцнювалися надії на здобуття незалежної держави, і як це все, в кінцевому результаті,  перетворилося у попіл, коли німецьке командування вирішило не дозволити ніякої незалежності і перетворити українців на другорядних громадян на власній землі. 

 

Ми довідуємося і про персональні переживання автора, котрі напевно відчувала  кожна свідома українська людина того часу: чекати повороту більшовиків, чи відступати разом з німцями?  У першому випадку треба буде вихваляти, величати, клястися у вірності революції і  комуністичній партії. У другому -  відступати з ароґантними німцями, які з погордою будуть дивитися на тебе, але ніколи не схочуть щоб ти кривив душею і примусово ставав німцем?  Самі німці навіть і не хотіли, щоб якісь там українці псували чистоту їхньої «арійської»раси.  Автор, як і багато інших молодих людей центральної України, вирішив відступити з німцями.  Життя під більшовиками йомо було б нестерпним.  Крім того, він у тому суспільстві не мав би жодної перспективи, будучи сином петлюрівця - «ворога народу.»

 

Чи насправді автор Конюк, кинутий у вихор війни, побивався по Східній Европі «без керма і без вітрил»?  Воно насправді,на перший погляд так і виглядає: автор описує, як він у своїй спробі пробитися на Захід, бродив полями, лісами, чагарниками, попід чужі вікна, стодоли і загумінки.  І йому самому не раз здавалося, що він не знає куди прямує, не раз чувся як той човен, що пливе непевними водами швидкої річки, не маючи ані керма ані вітрил.  Однак, після прочитання твору, можна дійти висновку, що у автора не тільки кермо, але й  вітрила, все ж таки були.  Він завжди керувався нестерпним бажанням нормальної людини вижити, осягнути того, так бажаного добра у формі звичайної хлібини, чи якого небудь притулку, чи хоч би і однісінього доброго слова від перехожої людини.  І прийшов той момент, коли йому здавалося, що сили вичерпалися, що прийшов кінець.  І тоді з»явився Хтось, Хто додав свіжого подиху вітру у вітрила, які у автора все ж таки були.  А був це Бог!  Десь, у більшовиками окупованій Польщі, у серед ночі, коли він вже не знав де він є і куди йде, перед ним повстала з»ява  розпяття, яких у Польщі можна бачити на роздоріжжях.  У розпачі автор клякає перед ним і щиро молиться.  Молитва його проста, але іде вона з глибини серця.  Він чувся так само,як і той на хресті, покинутий, зненавиджений і розіп»ятий на умовному хресті власної долі.  Він просить о допомогу, і готовий прийняти усе, що Бог йому пошле.  І з тої хвилини, обставини почали розвиватися більш у позитивну сторону: автор добирається до Австрії, де ще все є Червона армія, а з Австрії до Баварії, де, після якогось часу, поселюється в таборі для переміщених осіб (DP) у Мітенвальді.  Звідти йому щастить перенестися до Англії, де працював шахтарем, а  вже пізніше перебирається до Канади.

 

Твір Віктора Конюка «Без керма і без вітрил», крім персонального та національного, має ще і універсальний, загально людський і гуманітарний  вимір.  Він свідчить про потребу і нестерпне бажання кожної людини жити гідно, жити у справедливому суспільстві, яке буде карати зло і  в якому домінуватиме добро.  І для здійснення цього свого основного права, цей молодий чоловік мусів здолати тисячі кілометрів пішки, декілька разів втікати з полону. Безліч разів його життя було в небезпеці, в нього стріляли, за ним шукали, його зневажали, він терпів голод і холод, страх і відчай...  Та усе це він витерпів і завдяки своїй вдачі, своїм здібностям, та помочі Божого Проведіння -  вижив.  І вижив не тільки він, але і сама його  людська природа перед стихією зла.

 

Цей твір захоплює своєю щирістю, як рівно ж і своїм інформативним виміром.  З  нього можна багато довідатися про різні сфери життя того часу, і не лише України, але і Східної та Центральної Европи.  Знаходимо там інформації про політичних та культрних діячів того часу.  Віктор Конюк захоплювався літературою, мистецтвом, театром, оперою, футболом.  І про всі ці сфери життя він подає надзвичайно цікаву інформацію.

 

Шкода, що таких творів не так вже й багато. У нашій громаді є немало людей, життя і пережиття яких, є очевидно, не менш цікаві від переживань Віктор Конюка.  То ж, чекаємо на наступні томи спогадів, чи то у формі роману, як це зробив Віктор Конюк, чи то у формі коротких оповідань, або автобіографій.  Історія кожної людини – це історія народу в малому.   

 

Михайло Ляхович

Zapisi o “Kolomejki”

(Ove zapise sam pravio tekom 1986, 1987 i 1988 godine.  U njima sam probao da se,sa odredjene distane, setom važnijih detalja iz prvog perioda postojanja “Kolomejke”.  Tu ima interesantnih zapažanja, detalja, imena, datuma, naziva naših koreografija.  Zato ih dajem na uvid svima,koje interesuje istorija Ansambla “Kolomejka” iz Sremske Mitrovice.)

 

Ansambl ukrajinskih pesama i igara “Kolomejka” osnovan je u oktobru 1979 g.  i to je bilo prvi put da je nešto učinjeno na očuvanju i daljem razvijanju ukrajinske kulture odkako je jedan broj pripadnika ovog naroda doselilo iz Bosne u Srem.  U grupi koja je pokrenula ovu inicijativu nalazili su se Mihajlo Ljahovič, Nada Ljahovič, Ljupka Kaprocki, Josip Semjanjiv kao i Snežana Milošević i Bogdan Precepa.  Poslednjih dvoje su svoj doprinos dali u toj prvoj fazi, dok su u kasnijoj aktivnosti ostali po strani.   

Kao impuls ovoj inicijativi poslužila je kritika upućena ukrajinskoj omladini u Vojvodini (a pre svega u Sremskoj Mitrovici) od strane učesnika Seminara ukrajinske i rusinske omladine, koji se te, 1979 godine, održao u Slavonskom Brodu.  Tada je rečeno kako ta omladina dolazi na seminare, ali  u svojim sredinama ništa ne preduzima u cilju očuvanja svoje kulture.  Tako je počelo. 

Inicijativa je naišla na punu podršku tadasnjeg predsednika Opštinskog komiteta Saveza Socijalističke Omladine Branke Prokop (poreklom rusinke) i takodje i tadašnjeg direktora Doma omladine “1. Novembar” u Sremskoj Mitrovici Dušana Ercegovca. Na zahtev Branke Prokop ja sam napisao Plan ili Obrazlozenje za osnivanje ukrajinske sekcije pri Domu Omladine.  Taj Plan smo podneli Opštinskoj konferenciji SSO.  U njemu sam obrazložio ovu inicijativu, tako da smo uskoro dobili zeleno svetlo na početak rada.  Ukrajinski ansambl je konstituisan kao sekcija Doma omladine. 

Probe su počele da se održavaju u holu Doma omladine, jednoj prljavoj, mračnoj i hladnoj prostoriji uz korepeticiju Slavka Prečepe.  Probe sam vodio ja, pošto sam u to vreme kao student, igrao u KUD “Maksim Gorki” u Novom Sadu.  Tamo sam i stekao prva znanja o ukrajinskoj narodnoj igri. 

Početak je bio zaista težak.  Kao prvo, većina mladih nije imala nikagvog igračkog iskustva, kao drugo, korepetitor, i pored svoje dobre volje, nije prisustvovao na svim probama, i kao treće, ljudi su sa skepsom gledali na naš rad, kružile su razne priče i ogovaranja, koja su verovatno odvratila jedan deo omladine od rada.

 

26. januar 1986.

Teško je sa ove distance setiti se svih detalja, kojih je u životu jednog ovakvog ansambla bezbroj.  Možda značajniji od ostalih su podaci o našim nastupima na “Crvenoj ruži” u Ruskom Krsturu.  Naša prva koreografija bio je “Hopak”, koji je bio zasnovan na jednostavnim figurama i formacijama, uglavnom onima koje sam naučio i video kod drugih ansambala.  Mlad i nedovoljno iskusan ansambl, ali sa bezgraničnim entuzijazmom,  nastupio je uz muzičku pratnju Slavka Prečepe.  Medjutim, taj nastup je ostao zapamćen po tome, što smo svima priredili prijatno iznenadjenje.  Bogdan Vislavski, koreograf “Maksima Gorkog”, mi je rekao da se nadao da će videti neki krnji ansambl dečaka i devojčica, a video je pravi ansambl od osam parova.  Mitrovica je izašla iz anonimnosti i inertnosti i iskoračila na široku scenu.  Bilo je to daleke 1980 godine. 

Na “Ruži” 1981 godine izašli smo sa koreografijom “Вечорниці”.  To je opet bila moja koreografija, u kojoj su se javili neki novi originalni elementi.  Takodje je po prvi put pevala i naša izvorna grupa.  Oni su na “Ružu” doneli deo stare Galicije zapevavši dve izvorne galicijske pesme.  Već sledeće godina sa istom takvom grupom pojavila se i Kula.  To je bio prvi uticaj, koji smo mi izvršili na ostala društva u Jugoslaviji.  Takvih će uticaja kasnije biti još. Inače, na toj drugoj “Ruži” nisam bio, jer sam sa “M. Gorkim” odputovao u posetu jugoslovenskim radnicima u Regenzburg, Nemačka.  Tamo smo imali dva nastupa, jedan u klubu, drugi na otvorenij sceni na festivalu zemalja, čiji radnici rade u Nemačkoj. 

Još bih se sa nekoliko reči osvrnuo na pesme, koje je negovala naša izvorna grupa.  Još u ranom detinjstvu, čuvši te pesme, osetio sam da postoji nešto daleko, za šta sam sudbinski vezan.  Kasnije sam sa sve većom pažnjom slušao te pesme, analizirao ih, naročito tekstove.  Oni su bili tolko jednostavni i neposredni, a ipak su sa ogromnim lirizmom i životnošću pričale o životu mojih predaka u Ukrajini.  Tada sam shvatio: ja pripadam tom narodu, koji je ispevao te pesme, ja osećam isto to i na isti način, jer je i moje psihičko biće sazdano na isti način kao i kod nepoznatog avtora.  To je ono moje, kroz te pesme nejlepše izražavam ono što osećam.  Kasnije sam čuo i neka mišljenja da su te pesme zastarele, da su “seljačke”, i t.d.  Nikad se nisam složio sa tim mišljenjima i smatrao sam ih mišljenjima “pokondirene tikve”.

 

27. januara 1986 g.

Naš sledeći nastup na “Ruži” (1982 g.) bio je korak napred, kako u pogledu izvodjenja, tako i u pogledu koreografije.  Igrali smo “Kolomejku” u mojoj koreografiji.  Pratili su nas momci: Cuca, Bendža, Miki, Cvele i Meda.  I oni su odpevali “Їхав козак за Дунай” I niko nije ni pomislio da oni nisu ukrajinci.  Roman Varenica, novinar radio Vukovara, počeo je sa njima da priča na ukrajinskom – oni su se samo zgledali. 

Sledeća sezona, 1982-83,  bila je karakteristična po tome, što je ansambl radio bez mene.  Bio sam u vojsci.  Pribojavao sam se te sezone.  Ali, ansambl se održao.  Na “Ruži” (1983 g.) su igrali “Pivtorak” i nije bilo loše.  Probe je vodio Emil, a ostali su pomagali. 

Posle mog povratka, (septembar 1983 g.) stvari su opet krenule svojim tokom.  Obnovio sam stari repertoar, i počeo da radim na novoj koreogrfiji.  Bio je to “Poltavskij tanec”.  Iako je ova koreografja bila lepša od ostalih, ja ni sa njom nisam bio do kraja zadovoljan.  Igrali smo je uz zapažen uspeh na Opštinskoj i na Zonskoj smotri a i na godišnjem koncertu Doma omladine.  Tada mi je i Dule Ercegovac čestitao.

 

30. januara 1986 g.

U jesen 1984 godine napunilo se tačno pet godina od osnivanja našeg ansambla.  Odlučili smo da taj jubilej svečano označimo.  Formirali smo odbor za proslavu i podelili zadatke.  U prvoj verziji proslave trebalo je se otvori izložba sa ručnim radovima, knjigama i ostalim izdanjimana na ukrajinskom jeziku, okrugli sto na temu “Ukrajinska kulture u SFRJ”, i koncert našeg ansambla.  Ovi prvi planovi su se kasnije sveli na razumnije okvire.  Održan je svečani koncert u Pedagoškoj akademiji a u holu je bila postavljena izložba sa našim priznanjima, isečcima iz novina, fotografijama i primercima narodne umetnosti.   Sve je bilo odlično organizovano i uopšte, taj koncert će nam ostati u uspomeni kao nešto najbolje, što smo dosada uradili.  Izložbu su pre podne postavili dekorateri i, po mišljenju većine, a i mom mišljenju, bila je sa ukusom uradjena.  Koncert je počeo u 19 h.  Sala se nije popunila, iako su bili štampani plakati.  Verovatno zato, jer je padala jaka kiša.  Na koncertu su učestvovali: “Kolomejka”, FA “Branko Radičević”, Olja Olear, trio sestara Timko, i narodni orkestar.  Program je bio lep i sadržajan.  Mnogi kažu da Mitrovica tako nešto još nije videla.  Pored nas, najuspešniji utisak su ostavile sestre Timko.  Njihovo je pevanje oduševilo publiku.  Konferansa je išla dvojezično.  Na srpskom Galja, a na ukrajinskom Ljupka.  Tog dana bio je i njen rodjendan.  Moj tata je posle rekao da je Ljupkin glas bio “kao melem”.  I zaista.  Za naše ljude, koji su bili u publici, koji možda nikad nisu imali prilike da čuju tako nešto, ovo je bilo pravo odkrovenje, podstrek za njihovo nacionalno osećanje.  Dok su one govorile, na sceni je stajao čitav ansambl, a ispred svih Nada (Ljahovič) i Nadica (Kaprocki) sa dva velika, lepa korovaja (hleba) na vezenim peškirima. 

Koncert je počeo “Pozdravnom igrom”.  Nada i Nadica su pevale, a mi smo iza igrali.  Jedina scenografija bio je veliki pano sa našim narodnim motivom.  Predhodno veče izradili smo ga Nadica, Ljupka i ja.  Sve je bilo sa merom i ukusom uradjeno. 

U to vreme direktor Doma omladine bila je Dušanka Zrilić.  Nekoliko puta ona je pokušala da podmetne nogu našem ansamblu, ali, na svu sreću, to joj nikad nije pošlo za rukom.  Nekoliko puta mi je rekla da su i Srbi i Hrvati narodi, koji imaju pravo da neguju svoju kulturu, pa zašto i oni nebi osnovali svoj ansambl.  

Zatim nas je primorala da organizujemo zajedničku pripremnu grupu.  (“Kolomejka” i “Branko Radičević”).  U prvi mah nisam shvatio da bi to trebao biti početak stapanja naša dva ansambla.  Posle godinu dana takvog rada ja sam joj otvoreno rekao da više nisam spreman da radim sa takvom grupom i da želim da osnujem samo našu pripremnu grupu.  Ona je to oštro odbila i, kad sam ja ostao pri svom, ona mi je zapretila, da će pozvati “treću osobu”.  Posle razmišljanja i razgovora sa drugima,  otišao sam kod nje i rekao da se ne uzbudjuje i da nećemo osnivati pripremnu grupu.  A u isto vreme pripremnu grupu smo već formirali i održavali prve probe.  Tako smo ono, što bi smo trebali raditi uz podršku njenu i drugih struktura, radili ilegalno. 

Jednom prilikom posle toga me je napala da je 90% ansambla religiozno i da mi moramo nešto učiniti da to ne bude tako.  Ja sam taj razgovor oštro prekinuo rekavši da u to nema pravo da se meša niko: niti ja, niti ona, niti bilo ko drugi.  Posle toga nismo više vodili takve razgovore.  Ni danas mi nije jasno da li je sve to radial na svoju ruku, ili uz nečiju podršku.  Kasnije je ona otišla za direktora pozorišta, a director Doma omladine je opet postao Dušan Ercegovac.  Nama su opet došli bolji dani, jer je Dule, kako je to i sam rekao, uvek sa simpatijama gledao na naš rad. 

Te iste godina, u februaru, smo po prvi put nastupili na balu u Zagrebu.  To nam je bio početak našeg izlaska na jugoslovensku scenu.  Igrali smo “Previtnej tanec”, “Kolomejku”, “Povzunec” i “Čobanske igre”.  Tamo smo nastupili i sledeće godine a nastupićemo i ove, tačnije za nedelju dana (8. februara 1986 g.) 

Tako smo ušli u 1985 godinu.  To je bila naša najuspešnija godina iz više razloga: imali smo nekoliko vrlo uspešnih nastupa, a i lansirali smo našu koreografiju ‘Ukrajinsku svitu”.  Vrlo uspešni nastupi su nam bili na smotrama.  Nismo se plasirali na pokrajinsku smotru, ali smo se svakako trebali plasirati, kako mi je to kasnije, na Petrovačkom zvonu, kazao Julijan Rac Miška (koreograf ansambla iz Ruskog Krstura).  Rekao je: “Moj ansambl se plasirao, ali vi ste bolji.” 

Na Petrovačkom zvonu smo nastupili uz puno predhodnih intervencija kod Petra Kiša, predsednika Organizacionog odbora.  Nastup nam je bio više nego uspešan.  Odigrali smo “Povzunec”, “Ukrajinsku svitu”.  U sivilu nastupa naših društava iz Hrvatske, naš nastup je zaista osvežio celu manifestaciju. 

Sledeći nastup je bio na “Ruži”.  Štefan Hudak, koji nas je video u Petrovcima, smatrao je da treba da nas stave na kraj, kao najbolji ansambl.  Vrlo uspešno smo nastupili iako bez violine.  Kasnije je na moju adresu stigla uplatnica sa 300.000 dinara i skromnim natpisom: ”Za najlepše izvedenu koreografiju na Ruži 1985 godine.”  Inače, odmah posle nastupa primili smo puno čestitki: od Ivana Terljuka, Bogdana Vislavskog, nekih momaka iz Kanade itd. 

Zatim je nastupila letnja pauza, i čim smo počeli na jesen da radimo, dobili smo poziv da odemo u Prnjavor na susret društava “Taras Ševčenko” iz Banja Luke, “Taras Ševčenko” iz Prnjavora, “Ivan Senjuk” iz Slavonskog Broda i “Kolomejke”.  Celo veče je bilo veoma uspešno.  Svi su pokazali ono najbolje što znaju.  Mi smo nastupili z “Povzuncem”, “Ukrajinsom svitom”, a nastupila je i naša izvorna grupa sa pesmama «Там на горі крута вежа» і «Червона калино чого в лузі стоїш».  Opet smo primili čestitke za igru. 

Sledeći uspešan nastup je bio u Bogatiću na smotri MZK “Sava”.  Nismo bili prvi, ali smo bili zapaženi.  I Dule je rekao da je više nego zadovoljan.  Nastupili smo sa istim programom kao i u Prnjavoru.  Sutradan su nas prikazali na drugom programu TV Beograd u hronici  Valjevskog regiona. 

Interesantno je da smo našu najuspešniju sezonu odigrali sa deset parova, a imali smo sedam momaka u vojsci: Pera Dušenjko, Slavko Čorni, Emil Ljahovič, Boba Ferger, Esad Kalač i Dragan Lemal.

 

23. februar 1986 g. Nedelja.

Od vremena kad sam uneo poslednje beleške u ovaj dnevnik, imali smo jos jedan uspešan nastup – 8. februara u Zagrebu na rusinsko-ukrajinskom balu.  Kako neko reče, uhvatili smo zadnji voz.  Naime, 11. januara, na balu u Slavonskom Brodu smo sreli Slavka Burdu i Ljupka me je nagovorila da sa njim porazgovaram o mogućnosti nastupa.  On je rekao da može pod uslovom da sami sebi platimo večeru.  Mi smo pristali.  Ispalo je tako da smo imali nešto skromniju večeru sa tim da platimo pola.  Sa nama su išle i sestre Timko.  Naš nastup je bio osrednji.  Nadica se iznenada razbolela pa je Sonja Milošević morala da za jedno veče nauči tekst.  Ona je odpevala najbolje što je mogla – ništa joj se ne može  zameriti.  Pored toga muzika je bila šuplja – bez Bendže.  “Svita” je bila daleko bolja jer smo igrom i vizuelnim utiskom popunili prazan prostor i skrenuli pažnju sa muzike. 

Na balu smo se upoznali sa Dubravkom Makaruhom.  Pohvalno je ocenila naš nastup.  Razgovarali smo na ukrajinskom jeziku.  Najviše je bilo reči o važnosti održavanja naše narodne tradicije, pogotovo one, koja je karakteristična za nas – potomke doseljenika iz Galicije.  Najavila je mogućnost da nastupimo pred učesnicima Univerzijade i na promociji njene monografije Lipovljanskih susreta.  To bi bilo nešto, što se samo poželeti može.

 

17. mart, 1986 g.

Dakle, bal u Kuli za mene je bio velika nepoznanica, s obzirom da o životu i radu “kuljanaca” nisam znao gotovo ništa.  Zadnji kontakt s njima imao sam kad je trebalo da odemo tamo s koncertom, ali nam nije uspelo.  Ponekad bi do mene doprle vesti o tome da su na “klimavim nogama”.  Ovo je bila prilika da se lično uverim. 

Otišli smo Ljupka i ja. Primili su nas lepo.  Osećala se želja da se o njima piše, a u isto vreme bili su ogorčeni, što Gabrijel Takač nije o njima pisao u “Novoj dumki”, odnosno o njihovom nastupu u Slavonskom Brodu.  Razgovarao sam sa Ljubomirom Korcebom – predsednikom društva, kao i sa Melanijom Korceba i Mihajlom Ščibanom.  Susreo sam se Pertom Kurmanom. 

Nazad do Novog Sada smo išli sa Ivanom Terljukom.  Bilo nas je šestoro u kolima, ali nam je bilo prijatno.  Pevali smo celim putem. 

9. marta smo imali snimanje za TV, odnosno to je bio direktan prenos – TV Novi Sad i TV Ljubljana.  Imali smo 2.5 minute i odigrali smo deo “Svite”.

 

27. juna 1986 g.

Ovaj zapis pravim posle nastupa na “Crvenoj ruži”.  To je bio nas sedmi i, po mnogima, naš najuspešniji nastup na “Ruži”.  Odigrali smo našu novu koreografiju “Vitajte v Karpatah” (Dobrodosli u Karpate), koju smo pre toga odigrali na Opštinskoj i Zonskoj smotri, a isto tako i na Godišnjem koncertu Doma omladine.  Po odluci žirija naš nastup je bio najuspešniji, pa je to i proglašeno na kraju.  Zavladalo je opšte oduševljenje.  Naterali smo Sašu da zasvira kolomejku i svi su počeli da igraju.  Pimili smo čestitke od mnogih ljudi, uz komentare “najbolji ste ansambl u Jugoslaviji” (Mikola Cap), “jedino ste vi dočarali karpatski temperament (Mihajlo Malacko), “perfektno” (neki novinar iz Djurdjeva), itd.  Posebno mi je bilo drago u svemu tome  što su igrači konačno dobili javnu satisfakciju za svoj rad.  Vest je objavljena i u “Sremskim novinama”, tako da je i “domaći teren” obavešten.  U svakom slučaju, jedan od naših ciljeva smo postigli: imamo kvalitet.  Da li smo postigli i drugi naš cilj: očuvanje ukrajinske nacionalne svesti – ne znam.  Delimično sigurno jesmo.  

I naravno, štampali smo majice sa nadpisom “Коломийка”.  I to je bilo nešto novo, dosad nevidjeno.  Iduće godine će se sigurno još neko pojaviti sa sličnim majicama. 

Svirali su nam Saša, Šime, Saša Petrović i ja – daire! 

Na “Ruži” je inače bilo i trnja.  Djurdjevčani su izveli neku rusku koreografiju.  Vrlo uspešno je nastupio kvartet sa Malackom.  Jedna od najuspešnijih tačaka. 

S ovim se naša sezona završila.  Iduca sezona mora biti u znaku očuvanja kvaliteta i organizovanja vlastitog orkestra.

 

16. mart, 1988 g.

Kada pišem ove redove, već odavno smo u Vukovaru, tačnije od septembra 1987 g.  Radim kao novinar u “Novoj dumki”. 

Ansambl “Kolomejka” je u medjuvremenu imao još jedan vrlo uspešan nastup na “Crvenoj ruži” sa koreografijom “Hopak”.  To je iglavnom moja koreografia i moje ideje, ali sam koristio neke elemente koje nam je postavio Robert Kljavin.  Bio je to praznik za oči.  Ja lično sam uživao jer smo opet dokazali naš najviši kvalitet.  Iz publike se čulo “bravo”.  Hteo sam, i izgleda uspeo, da napravim hopak a da ne bude već vidjen i dosadan, da bude pre svega lep, a zatim i atraktivan.  Uspeo sam!  Kad smo sa tom koreografijom nastupili na “Petrovačkom zvonu ‘87”, Nikola Zastrižni mi je prišao i rekao “Dodji da te zagrlim za ovo”.  Sve je to stvorilo utisak kod mene da je to izuztna koreografija.  Uostalom, to niko nije morao da mi kaže, i sam sam toga bio svestan. 

I posle te koreografije – krah!  Već se tada osetilo da je ovo poslednje što ova generacija daje, i kada smo počeli novu sezonu u jesen 1987, počele su i prve teškoće. Ja sam otišao u Vukovar, ali sam održavao probe svake subote u Mitrovici.  Teško su se okupljali.  Nije bilo niti jednog nastupa na vidiku pa nas je i to demoralisalo.  Pa i kad smo mislili da ćemo nastupiti na ispraćaju regruta, Dule je doveo folklore Svetlane Rudić iz Stare Pazove.  Tu mi je “pukao film” pa sam razpustio folkor i rekao da probe neće biti dok ih ne pozovem.  Pozvao ih nisam do dana današnjeg, sa Duletom sam se posvadjao preko telefona i tako je sve stalo.  “Kolomejka” više ne radi (januar 1988 g.). 

Ali, nedavno sam saznao da je Dule Ercegovac zvao Nikolu, mog brata, da ga nagovori da on preuzme ansambl.  On se koleba, ali ja to podržavam.  Ako je moguće održati kontinuitet, neka rade.  Mislim da imaju za to snage. 

A sada, posle svega, vidim da je moj osmogodišnji trud imao smisla.  Srce bi mi uvek zaigralo od radosti kad bih video naše momke i devojke obučene u ukrajinsku nošnju kako pevaju.  Pokazali smo da i mi ukrajinci možemo da napravimo vredne i dobre stvari, da ne moramo i ne želimo više da budemo inferiorni i drugorazredni.  Ako i samo zbog toga, nije mi žao svog uloženog vremena i truda.

 

В Австралії – мов в дома

У серпні 2012 року моя дружина Люба і я відвідали Австралію.  Поїхали ми у гості до наших нашої доні Катерини, яка від якогось часу проживає в Австралії, та до наших кумів Стефанії і Стефана Семенюків, які проживають у місті Мельборн.   У той сам час ми мали надзвичайно приємну нагоду побачитися з нашими давніми друзями з Вуковару, на сам перед Романом Вареницею, його дружиною Любкою, дочкою Ларисою і її родиною.  Познайомилися ми і з іншими людьми, яких ми до того часу не знали.  Рівно ж мали ми нагоди побачитися з своєю родиною. 

Прибули ми до Мельборну в рані години 10 серпня 2012 року.  Лет був дуже довгий і виснажливий, але ми відчувалися бадьоро.  Цікаво задивлялися на незвичні для нас краєвиди та архітектуру.  Аж ось тут і перший культурний шок.  В Австарії машини їздять лівим боком.  Теж і пішоходи рухаються лівою стороною тротуару.  Усе виглядає трошки інакше.  Дерева не такі як у нас.  Хтось мені сказав, що ці дерева майже не дають холоду.

Перший день у домі наших господарів і кумів Семенюків

Mи загостили до наших кумів Семенюків.  З ними нас вяжуть давні дружні звязки.  У Вуковарі ми разом працювали в українській громаді, організували різні маніфестації, помагали у роботі Союзу русинів і українців Хорватії.  Наша дружба увінчалася кумством – Стефанія і Стефан стали хресними батьками нашої дочки Катерини.  Після вибуху війни вони теж епинилися в Австрії, але у віддаленому від Вiдня Сальцбурзі.  Вони відвідали нас у Відні.

До їхньої хати того самого вечора загостили усі їхні і наші знайомі, друзі і родина.   Багато знайомих облич, яких ми не бачили 10, 15 а то й 20 років.  Між першими прибула родина Варениця – Роман, Любка, їхня донька Лариса з чоловіком Михайлом Бурлаком та з їхніми чудовими донями.

З родиною Варениця нас вяжуть давні дружні звязки.  Роман працював українським журналістом в радіо Вуковар.  Ми разом працювали на зміцненні і збереженні української культури у Вуковарі та Хорватії.  Ми з Романом і його донями Ларисою і Маряною втворили квартет «Калина», з яким виступали по містах Хорватії, як рівно ж і в Україні.  В 1989 році в місті Луцьк відбувся перший міжнародний фестиваль української пісні «Берегиня».  Ми на фестивалі представляли Союз русинів і українців Хорватії. 

Ми з Романом зорганізували гастролі Струсівської  капели Бандуристів з України.  Це було в Різдвяний час і вони прибули з концертом колядок.  Це був новий вітер, який подув з України, який надихнув усіх нас новою надією на краще майбутнє нашого народу.  Виступали вони в в Хорватії і Сербії де проживають українці і русини.

Роман з родиною покинув Вуковар дещо пізніше ніж ми.  Ми знову стрінулися у таборі для біженців в австрійському місті Трайскірхен.   Після одного тижня нашу родину поселили у віддалене австрійське село Сарлайнсбах, а Роман з родиною залишився поблизу Відня.  На мою просьбу Роман допоміг, щоб мою родину поселили у тому самомо пансіонаті де і його.  Наші дві родини були знову разом.

Родина Варениця виїхала до Австралії, бо Роман там мав рідну сестру.  Тому, що ми в Австралії не мали нікого, нам Австралія відмовила.  Після якогось часу ми виїхали до Канади.

Стрінулися ми там і з родиною Ґраноліч.  Мирослав, його дружина Вероніка, син Борис, та мама Ґіна.  Через неї ми і споріднені.  Тьотя Ґіна це двоюрідна сестра батька моєї дружини Люби.  Коли виїжджаьи з Юґославії якийсь час перебували Любиного стрия Славка у Лачарку біля Сремської Митровиці.  Відтак виїхали до Австралії.  Зараз Мирослав працює інженером в фірмі Еріксон у Мельборні.

Познайомилися ми там і іншими родинами, які приблизно у той сам час виїхали до Австралії, так як родина Мирослава і Слободанки Ґралюка з Вуковару, Мирославову сестру Ганю з чоловіком Славком, Ігора Юристу з дружиною Наташою, та інших.   Ми стали друзями і з ще одною родиною, а це родина о. Ігора Головка.  Він прибув з України сім років тому і став парохом в місті Джілонґ, де проживає значне число українців з кол. Юґославії.  Отець Ігор став частиною цієї громади бо відчув їхню позитивну енергію, їхню доброту.

За ініціативою наших кумів, Стефана і Стефанії Семенюків, ці люди створили ансамль і назвали його чудовим ім’ям - «Родина».  Це ім’я направду відображає суть цієї спільноти, яких нелегка доля занесла у цей далекий край, але вони змогли знову згуртуватися, об’єднатися, щоб не розплинутися в чужому морі.  «Родиною» тепер керує Мирослав Ґраноліч, який грає на акордеоні.

У колі «Родини», та друзів

Того вечора у домі родини Семенюк відбулася репетиція «Родини».  Приготовлялися вони для виступу на святі Незалежности у Мельборні.  Вони зголосили і мене до виступу.  Я того вечора приготовив з своєю дочкою Катериною і Ларисою Бурлак (Варениця) дві пісні: «Козак від’їжджає», та мою пісню «Калино, калино».  Таким способом, у складі цього тріо,  я мав честь виступати на Дні незалежності України в Мелборні.

Свято незалежності України в Мельборні

Два тижні пізніше в Джілонґ відбулося свято 60-річчя Української Громадим. Джілонґ.  На концерті знову виступала «Родина» як рівно ж і наш новоутворений тріо.  Було незабутньо.  Перед концертом до нас приступали численні люди.  Деяких з них ми знали, деяких з них ні.  Деякі з них просили передавати привіти їхнім рідни м в Канаді.  Усі вони походили з кол. Югославії.

Дуже гарна і приємна зустріч відбулася у домі Павла Сем’яніва і його дружини Софії.  Там ще були брати Павла Григорій з дружиною Меланією та Дмитро з дружиною  Вірою,  як рівно ж і їхня сестра Анна Береза.  Всі ці люди були і далі є активними членами української громади в Джілонґ, Дмитро навіть був і головою громади якийсь час.  Пані Анна Береза, разом із своїми подругами Софією Сікорою та Анною С. Березою записали компакт диск з традиційними українськими піснями з Боснії. Павло, Дмитро і Григорій і досі співають у громадському хорі.  Ці люди давно позбулися комплексу югославянства, і стали правдивими українцями.  Коли ці люди кажуть «наше», це означає – українське.

У домі Павла Сем'яніва

Зустріч з родиною Фіґурик була не менш приємною.  Всі вони зійшлися разом у хаті Зиновія Фіґурика.  Він з дружиною і дітьми проживає у гарній хаті, яку самі збудували.  Має власний бізнес.  Отець Фелікс Фіґурик є парохом в Катедрі у Mельборні і близьким сотрудником владики Петра Стасюка.  Він є важливою ланкою в українській громаді в Мельборні, люди його шанують за його священичі здібності.  На зустрічі ще були їх брат Левко Фіґурик, та сестра Соня Сікора з чоловіком  Ярославом, який походить з Петровців біля Вуковару.  Були там і їхні батьки Мирослав і мама Єва, та мамина мама Анна Лищишин, яка тепер живе з ними.

Мав приємність зустрітися з Антоном Ґралюком, довголітнім активістом між українцями у Вуковарі.   З ним ми познайомилися далекого 1989 року у Вуковарі.  Він приїхав відвідати місто, в якому він жив і працював на добро української громади.  Він був змушений покинути це місто далекого 1970 року через несприятливі політичні обставини.  Посилився він з родиною у місті Мельборн, в Австралії, де і зараз проживає.

З паном Антоном Ґралюком у його хаті

Доля так хотіла, що і я з своєю родиною був змушений покинути Вуковар у вихорі воєнних подій 1991 року.  Мою родину доля через Австрію занесла до Канади.  Контакти між нами перервалися.

Антон Ґралюк завоював собі авторитет між українцями вихідцями з кол. Юґославії, як рівно ж і ширшій українській громаді.  Активно працював як на національній так і на церковні ниві.

Антон Ґралюк автор книжки «З історії українців Боснії», в якій описав долю наших людей, які оселилися на околицях Дервенту, як рівно ж і цілої своєї родини.  Родина Ґралюк велика.  Члени цієї родини дали великий внесок в справу національного збереження українців Боснії, і кол. Югославії.  Борис Ґралюк був депутатом в хорватському парламенті, де репрезентував національні меншини.  Інші члени родини брали активну участь у національному та релігійному житті української громади.

Антон Ґралюк у поважному віці.  Його дружина Міра, про яку він пиши у своїй книжці, померла декілька років тому.  Він тепер проживає з своєю дочкою і її родиною, на фермі поблизу Мельборну.  Ферма завбільшки 5 гектарів.  На свому подвірю він має гарний город, квітник, якого започала ще його покійна дружина, виноградник  та повний курник курей.

У нашій розмові він висловив думку, що українцям у Боснії не судилося пустити там своє коріння.  До цього спричинилася і Друга світова війна та епізод з Українським леґіоном. 

Антон Ґралюк згадав і обставини у Вуковарі, де на жаль, відносини з русинами були напруженими.  Через те у рамках Союзу заіснувала українська секція.  Найбільш активними діячами між вуковарськими українцями крім нього були ще Іван Намачинський і Ярослав Сулима.  Про це все Антон Ґралюк пише у другій частині своїх спогадів, яких він передав мені.  У скорому майбутньому ці спогади стануть доступними до ширшого загалу.

Як диякон, я мав нагоду і приємність служити аж три Служби Божі.  Перша була в катедрі, де головним служителем був кир Петро Стасюк.  Випадково того дня у катедрі проповідував о. Д-р Андрій Онуферко з Оттави.  Таким чином того дня у катедрі в Мельборні служили владика, священик і диякон з Канади.  Знаний факт, що кир Петро народився і довгі роки служив священиком у Канаді.

У Катедрі у Мельборні, по середині кир Петро Стасюк

Другу Службу Божу співслужив я на передмісті Мельборну, де парафіяни є наші куми Семенюки.  Тому, що парох був у відпустці, заступав його о. Фелікс Фіґурик.  Було приємно співслужити з ним, з яким нас ділять родинні і дружні зв’язки.

Третю Службу Божу співслужив я у Джілонґ з о. Ігорем Головко.  Церква у Джілонґ дуже гарна розмальована о. Харкавим.  В більшості члени громади у Джілонґ це вихідці з Боснії.  Спів у церкві дуже нагадує спів у наших церквах у Боснії.  Аж не віриться, що це в Австралії.  Я і моя родина мали відчуття, що ми не десь далеко за океаном, але в дома, у горбистій Боснії, або рівній Воєводині.

Завдяки нашій доні Катерині і її нареченому Данилові бачили ми і красу Австралії.  Бачили ми чудові пляжі, виноградники та ліси.  Оглянули ми і місто Мельборн, яке нагадує Європу.  Ознайомилися ми там і з найбільш популярним австралійським спортом - футі.  Це австралійська версія футболу.  Спорт дуже цікавий, тому ми аж два рази ішли оглядати гру на стадіоні в Мельборні.  Я став уболівальником команди з Джілонґ, яка зветься Cats (Коти).

В Австралії ми були вдома.

«Церква і Життя», No. 18. 29 листопада 2012 р.

25 років «Коломийки»

 

25 років тому у тодішньому Будинку молоді у Сремській Мировиці відбулася перша проба танцювального ансамблю „ Kоломийка“.  Ніхто з тих, які були присутними на тій репетиції не уявляли собі, що їхнє діло, їхня мрія, протриває так довго.  25 років ­ це чверть століття.  Вже чверть століття українці цього міста живуть повноцінним культурним життя.  Вони розвивають свою культуру, вони є частиною культурної мозаїки Сербії і Вієводини.     

          A все почалося від мрії.  Ця мрія була палка і велика: розбудити українців Сремської Митровиці з летаргічного сну, показати їм, що і вони чогось варті,  розбудити знову в них приспану любов до власної пісні, дідівської землі.  Мрія ця зародилася в серцях кількох нас, у той час дуже молодих і недосвідчених людей.  У зародку „Kоломийки“ стояли три родини: Ляховичі, Сем’янові і Kапроцькі.  Ми почали заоxочувати і інших, буквально ходили від хати до хати і просили молодь прийти на першу пробу.  Знайшли ми і корепетитора.  Був це досвідчений музикант Ярослав Причепа.  Люди були, охота була, та одного бракувало: дозволу політичних органів.  З самого початку одержати цей дозвіл не було просто.  Деякі люди сподівалися, що наша ініціятива згасне сама від від себе.  Aле, вона не згасала.  Ми знайшли підтримку у особі тодішньої голови общинського Союзу Соціялістичної Молоді Бранки Прокоп.  Ми у письмовій формі обгрунтували наше бажання і ­ дозвіл одержано.  Нас оформлено як гурток при Будинку молоді в Сремськіуй Мировиці. Здається, що вирішальну ролю у одержанні дозволу відіграв і тодішний директор Будинку молоді Душан Eрцеґовац.  Він з самого початку нас підтримував і завжди виходив назустріч нашим бажанням.

            Ми почали працювати з безмежним ентузіязмом. У той час я був студентом Aкадемії мистецтв у Новому Саді і там я став членом KМT „Максим Ґоркі“.  Все, що я научився там, старався переносити до „Kоломийки“.  Нашою першою хореографією був досить простенький „Гопак“.  Iз цим „Гопаком“ ми вперше виступили на Фестивалі культури Русинів і Українців „Червона Рожа“ в Руському Kерестурі.  Було це в червні 1980 року. Всі очікували побачити маленьку групу хлопчиків і дівчат, які без ентузіязму вийдуть на сцену.  A побачили вони правдивий ансамбль з вісім парів гарних високих хлопців і струнких дівчат.  Українці Сремської Митровиці вийшли з анонімности на широку сцену  і там залишилися і до сьогодні.

Tут треба сказати, що з самого початку, крім танцювального гуртка, почала працювати і група співаків.  Плекала ця група традиційні галицькі пісні у такій формі, в якій вони існували у народі.  Це вперше ті пісні потрапили на сцену.  Після цього подібні групи були засновані і в інших містах.  Члени групи з ентузіязмом і відповідальністю ставилися до учадсті в групі, хоча мали свої домашні обов’язки.  Їхній труд увінчався успіхом, коли в 1981 році вони виступили на Воєводянському фестивалі фолькльрних традицій у Вршцу.

 Потрібно згадати і тих, які у групі співали від самого початку аж до свого відходу у вічність а саме Марію Ляхович,  Марію Сем’янів та Iвана Tарадайку.  Вони убудували свій талант у нашу громаду, у нашу майбутнідть.

 

            З того часу ми кожного року виступали на „Червоній рожі“, і з кожним роком наші виступи були кращими і кращими.  Aнсамбль збільшувався, ми придбали чудову оркестру, заснували дитячий ансамбль.

            В 1984 році ми відзначикли п’яту річницю свого існування.  Kонцерт відбувся у Педагогійній Aкадемії.  У той час ми думали, що 5 років ­ це велике осягнення.  I воно було з огляду на те, що українці перед тим були цілком забуті і викрислені з списку національних меншин.

            Найбільш успішним періодом „Kоломийки“ були роки 1985­86.  Oба ці роки ми одержали нагороду за найкращу хореографую на „Червоній ружі“.  Для нас це був великий успіх з оглядом на те, що ми змагалися з набагато більш досвідченими ансамблями.  В 1985 р. Ми виступили з хореографією „Українська сюїта“ а в 1986 з хореографією „Ласкаво просимо в Kарпати“.  I по сьогодні пригадую ту радість, коли в 1986 році нас проголошено найкращим ансамблем на фестивалі.  Про наш успіх тоді писала і газета „Сремске новине“.

            В 1989 році урочистим концертом ми відзначили 10­ліття нашого існування.  Kонцерт відбувся у міському театрі.  У фоає театру було попставлено виставку присвячену нашому колективу.  У той час ми вже були невідємною частиною кульури нашого міста, ми завоювали собі місце між іншими народами і нас через це поважали.  Ми гордо говорили за наш народ, який у той час не мав свого власного голосу.

            Роки минали а „Kоломийка“ продовжувала існувати і працювати.  Виступала вона майже у кожній місцевості колишньої Югославії, де проживапють Українці: Прнявор, Загреб, Петровці, Славонський Брод, навіть і на українському фестивалі у Румунії. Всюди „Kоломийку“ радо вітали, жерез якість наших виступів.

            Якщо подивитися на існування „Kоломийки“ з точки зору історичного моменту, то її явище цілком унікальне.  Заіснувала вона, коли на загальному рівні мало хто знав про Україну і народ, який називав себе українцями.  За нами у той час не стояв ніхто, крім нашої любови до рідної культури, та безмежної віри, що колись, все таки, Україна заговорить своїм власним голосом, і скаже: „Tак, ви є мої розсіяні діти і я горджуся вами.“  Ми сьогодні дочекалися того признання.  Україна стала незалежною державою.  Ми тут у Сербії, хоч і числено маленькі, та все таки ми є частиною великого народу. 

            Сьогодні „Kоломийка“ святкує 25 років свого існування.  Вона вже не тільки гурток Будинку молоді, але самостійний ансамбль.  Kерують „Kоломийкою“ інші люди, ентузіязм яких не є менший від того, якого ми мали на початку.  У ансамблі беруть участь вже діти, тих, які 25 років тому вперше убралися в український народний костюм і зарепрезентували культуру свого народу у цьому місті.  Без „Kоломийки“ важко уявити культурну мозаїку цього міста і цього регіону, особливо, коли зрозуміти, що власне „Kоломийка“ була першим етнічним ансамблем, який почав плекати культуру національних меншостей у Сремській Митровиці.

            Сподіємося, що „Kоломийка“ продовжить своє існування ще на довгі роки.  На це є бажання, на це є кадри і на це є потреба.  На многая і благая літа, „Kоломийко“!  Нехай українська пісня ще довго лунає цими просторами, і нагадує нам про велику мрію тих, які її започаткували, та про незламність духа народу, що перетривавши еміграції, заслання та голодомори,  витримав і не зламався.

 

Tравень 2004 року.

 

           

 

Моя остання зустріч з о. Стефаном

(До річниці смерти о. Стефана Пітки)

   Ще не хочеться вірити, що між нами вже немає о. Стефана Пітки, невтомного працівника в Господньому винограднику і борця за права власного народу і церкви.  Не хочеться вірити тому, бо о. Стефан завжди був готовий вислухати і допомогти.  Kожний з нас, які народилися і проживали у Сремській Митровиці знали, що у важкі хвилини випробування, завжди можна було піти до о. Стефана за порадою і розрадою.

   Oтець Стефан був моїм троюрідним братом.  Наші бабці були рідними сестрами.  Мого батька він завжди називав „вуйком“.  Я завжди гордився, що маю в родині священика, який часто загощав до нашої хати.

   Xоча я був ще малим хлопчиком, пригадую той день, коли його громаді представив попередній парох о. Мирон Гірйоватий.  Oтець Пітка був молодим і струнким, але вже у той час мав за собою досвід у боротьбі за власну церкву.  Ця боротьба відбувалася у Iндзії, де він декілька років був парохом.  Він до речі цю парафію і зорганізував.  Aле, коли прийшлося будувати парафіальну церкву, міська комуністична бюрократія спротивилася.  Спір дійшов аж до кабінету президента Tіто.  Позволення, щоб будувати церкву отець одержав, але, щоб не було дзвіниці.  Відважний священик збудував не лише дзвіницю, але і в орнаменти металевої загороди убудував тризуби, знаючи, що офіційна влада цього навіть і не запримітить.  (I дзвіниця і тризуби у Iндзії стоять і до нині, але відсутня активність індзійської громади, для якої о. Стефан так боровся).

   У Сремській Митровиці о. Стефан мав дещо відмінне поле праці.  Українська громада була численою, але не зорганізованою.  Він почав потроху запроваджувати українську мову в богослуження, перше через читання Aпостола а потім і через спів різних українських релігійних пісень.  Oтець Стефан дбав про парафію, розвивав спів, пригортав молодь і дітей.

   На жаль, були це часи комуністичного режиму і свяженикам не було дозволено мішатися у народні справи.  Все одно, отець Стефан допомагав як міг.  Був одним з ініціяторів перших таборувань української молоді, з яких пізніше розвинулися літні школи, які і до сьогодні існують у Xорватії.

   На мене особисто о. Стефан залишив глибокий слід.  Ще і сьогодні пригадую день, коли він закликав мою сестру Надію і мене і сказав піти до общини, до молодіжної організації і просити, щоб заплатили нам побут на семінарі української і русинської молоді , який того 1977 року відбувався у Iлоку, Хорватія.  Oфіційні особи у общині на нас „вибілили очі“, і мало нас не прогнали.  На це о. Стефан сказав нам поїхати до Eрдуту і передати привіт Гавриїлові Tакачу, який був головним організатором семінару.   Ми це зробили і нас радо прийнали бути учасниками семінару.  Aвторитет о. Стефана цьому сприяв.

   Участь на семінарі цілком змінила життя мені, а вірю і моїй сестрі.  Oбоє ми нарешті зрозуміли якого народу ми діти, що є наша рідна мова (до того часу я українською мовою не володів, хоча її розумів), ми полюбили усім серцем все, що українське.  За це я нераз дякував о. Стефанові.

   Повернувшись до дому, ми вирішили, що мусимо щось робити і в Сремській Митровиці.  Через два роки, ми зорганізували Aнсамбль „Kоломийка“, долучили до цього іншу молодь, і відродження українців у Сремській Митровиці почалося.  Величезна заслуга у цьому і о. Стефана.

   Радо отця Стефана вітали і за кордоном.  Перебував на душпастирській праці в Aмериці, де брав участь у Першому Світовому Kонґресі Вільних Українців.  Виконував і душпастирську працю в Мюнхені, в Німеччині.  До речі, ми там знову зустрілися.  Я поступив на курси українознавства на Українському Вільному Університеті.  Oтець Стефан мене фінансово підтримував і помагав порадою.  Радив він мені чим більше слухати, вчитися.  I я це робив.  Перебування у Мюнхені додало нових обертів моїй національній свідомості.

   Моя остання зустріч з отцем Стефаном відбулася в березні 2003 року.  Це була наша перша зустріч відколи мене в 1998 році висвячено у дякона.  До того часу о. Стефан мене завжди кликав „Міську“, а тепер звертається до мене „отче дияконе“.  Для мене це була велика честь.  I знову, це все сталося бо він знав коли і де мене вислати і кому передати привіт. 

   Під час нашої розмови, я не відважився спитати, щоб співслижити з ним Святу Літургію.  Aле, як і завжди, отець Стефан сам це запропонував.  Tої неділі він мав намір служити Панахиду для своїх батьків, і тому запропонував мені служити разом з ним для своїх батьків.  Це було так як здійснення моїх мрій: служити Святу Літургію у церкві, в якій я хрестився, в якій я знав кожний куток і кожний орнамент, в якій отець Стефан повінчав мене з моєю дружиною Любою, в якій отець Стефан охрестив наших дітей Наталю і Kатерину, в якій я часто співав Aпостола.  Я буду случити у цьому храмі разом з людиною, яка власне і вивела мене на цю дорогу праці для церкви і народу.

   Церква була заповненою по береги.  Родина, знайомі, мої колишні танцюристи, співаки у нашому ансамблі.  Церква з перспективи священослужителя виглядала якось інакше, а у відношенні до канадських церков, насправді мініятурною.  Oднак, радість була великою. Kоли я почув перше „Господи помилуй“ у заповненій церкві, хотілося плакати і на голос дякувати Богові за цю ласку. 

   Після Служби Божої отець Стефан і я  зробили ще спільну знимку з родиною.  I в нього і мене в очах можна було бачити оте велике щастя, яке нам Бог так рідко даю, але все таке дає.  Ми оба зрозуміли велич цієї хвилини.

   Була це наша остання туземна зустріч.  Вістка про його смерть болюче врізалася у мою свідомість.  Відійшла від нас людина,  велич якої мало хто помічав, бо вона не хотіла тої величі показувати.  Він хотів бути слугою, а не щоб йому служили.  Tому, ця людина заслуговує на більше аніж на пропам’ятне слово.  Oтець Стефан заслуговує на більш тривалий знак нашої вдячности.  Чи це буде пропам’ятна плита на церкві Візнесіння Господнього у Сремській Митровиці, чи це буде заснування центральної бібліотеки товариства Просвіта, яка буде носити його ім’я, чи це буде пропам’ятна монографія, це не важне.  Важне, щоб щосьбуло.  Ми, українці які народилися на просторах колишньої Юґославії, не маємо свого пантеону.  Ми повинні його почати будувати, віднаходити ікмена тих людей, які працювали для народу, але народ їх забув.  Почнімо від отця Стефана Пітки.  Не забудьмо його.  Бо, якщо забудемо, то його праця і його, власне, ціле життя, пішло намарно. A марним воно не було.  

   Вічна йому пам’ять.

 

 

Tоронто, 30 березня 2004 р.

 

Декілька роздумів на марґінесі забутої річниці

Цей 1999 рік, який вже на­ближається до свого кінця, Досить вагомий з точки зору річниць важливих для історії і культури українців Югославії, Хорватії і Боснії.

Одна з тих річниць, яку ми не відзначали з огляду на важкі суспільно-політичні обставини на цих теренах, 110 річчя переселен­ня українців до Боснії і Славонії. Точно 10 років тому у Прпяворі відбулося величаве відзначення 100-річчя переселення українців до Боснії. Це була чи не перша в нашій короткій історії маніфес­тація, на якій українці тодішньої Югославії голосно заговорили про свої справжні національні і дух­овні потреби, коли ми вперше відчулися частиною великого українського народу на Батькі­вщині. Десять років тому ми з гор­дістю відзначили 100-річчя пере­селення в Прняворі, у церкві, яку три роки пізніше в 1992 році, підступно зруйновано. Це вели­чаве святкування, разом із святку­ванням 1000 років хрещення України рік перед тим, був поча­ток духовного і національного піднесення українців колишньої Югославії. Під час цих святкувань вперше в Боснії замайорів правди­вий український наці національний прапор - блакитно-жовтий, впер­ше таке святкування відбулося з участю представників нашої цер­ковної ієрархії, вперше українці колишньої Югославії почули па­тріотичні промови тодішніх депу­татів Верховної Ради України, поетів Дмитра Павличка і Романа Лубківського, та а депутата Вер­ховної Ради Радянського Союзу Ростислава Братуня. Особливо глибоко врізалися в пам'ять слова оета Дмитра Павличка. На літер­атурному вечорі 17 серпня 1989 року він сказав:

 

"Ввесь час роздумую, як важко вам тут жити, не на своїй землі, і дивитися як з дня в день пропадає те найсвятіше, що успадкували від матерів і батьків своїх. Але, поду­майте ви, як тяжко нам, які жи­вемо на своїй землі, де кожна груд­ка прокипіла кров'ю наших пре­дків, де кожна стежечка нагадує материні ноги, подумайте як важ­ко нам. коли бачимо що пропадає наша мова, наша культура, про­падає наш народ. А наш народ і кількісно і духовно великий євро­пейський народ, зате у умовах бездержавности, в умовах денаціо­налізації, знайшовся на грані пропасті. І ось, на днях, наш укра­їнський парламент, до якого і ми належимо, прийняв декларацію про державний суверенітет Укра­їни. І хоча це лиш папір, цей папір більше ніхто не може спалити, обернути у попіл. Далеко нам ще до дійсної суверенності. Ми му­симо за місяці робити те, що інші народи робили століттями..." (1)

Ще глибше запам'яталися слова Дмитра Павличка на урочистій академії 19 серпня 1989 р. коли він сказав:

"Ми хотіли б дійти до повної неза­лежності українського народу і всього українського громадянст­ва... А насемперед задля нашого поневоленого українського народу - домогтися оцієї справедливості, про яку мріяли і ваші діди, коли переїжджали з Тернопільщини і Львівщини сюди, шукати кращого життя, фактично шукали роботу в тій же Австрійській імперії і вони з сокирами і пилами переїзджали  сюди і в землянках починали своє нове життя. І тут дали оцей плід, оцю гілку. І хоч які ми не були ща­сливими і незалежними на своїй землі, якщо ми будемо знати, що ця гілка нашого народу устояла, якщо ми будемо знати, що цей па­льчик нашого народу кимось обру­баний - нас це буде боліти..." (2)

Потрібно тут зацитувати і слова кір Славомира Мікловша. який був присутній на святкуванні:

Мене дуже хвилює, що тут присутні офіційні і неофіційні представники суверенної України і представники нашої церкви з України. Ми не самі, всюди наші брати і сестри, всюди б б'ється українське серце, лунає рідна мова, безсмертна пісня. Ми відчуваємо подих України у нашому сере­довищі. Це велика подія у нашому житті, це життєдайний сік, соня­чне проміння для дальшого роз­витку. Вітаю культурних діячів з Белграда, Нового Саду, Загреба, представників телебачення, "Рус­ького слова", представників Союзу русинів і українців Хорватії і Югославії. Радіймо разом з на­шими братами українцями, котрі на ці землі прийшли 150 років після нас. Будьмо з ними одне ціле, бо ми брати по крові, по своїй свідомості..."(З)

Ці святкування у Прняворі нас­правді дали новий поштовх для українців колишньої Югославії. Ми насправді відчули подих України, вона для нас стала дійсністю, а не небаченою мрією. Та дальші політичні події на прос­торах колишньої Югославії обі­рвали цей процес. В 110-ту річницю переселення українців до Боснії і Славонії, українці коли­шньої Югославії проживають у трьох незалижних державах, їхній генофонд підрубано у самому ко­рені через еміграцію та фізичні втрати під час війни. Правда, вид­но і нові зрушення у видавництві, інформуванні, в з'язках з Україно-ю. Все одно постає питання, чи ми зробили все можливе, щоб укра­їнці не засімілювалися? Чому до сьогодні немає хоча б короткої історії українців колишньої Юго­славії? Навіть камінь придорожний має свою історію, а як би не мав народ, який вже 110 років проживає на Балканах. Чому до сьогодні ми не маємо антології поезії українців колишньої Юго­славії? Антологія русинської і української поезії "Ми тут не го­сті" на ділі є антологією русин­ської поезії. Для переконання по­дивіться на передмову, в якій жод­ним словом не згадано українськ­их поетів, які все таки писали і друкували у ' Шветлосці" і "Новій Думці".

А для цього ще не пізно. Радіо передача українською мовою на Радіо-Новий Сад є добрим прик­ладом куди ми повинні пряму­вати. Те ж саме відноситься і до часопису Українське слово . Та ми мусимо для власного народу залишити і більш тривалий спадок: Історію українців Балкан, Народну  творчість  українців Балкан та Антологію прози та поезії українців Балкан. І хай ці антології і не задовільнять чийсь витончений смак, і хай ця історія буде короткою, але вони будуть нашими і на них можна буде виховувати наступні покоління. Інакше, українці дійсно засімі-люються, і це буде вина тільки наша, які могли, а не зробили того чого наш народ від нас очікував...

 

(«Нова Думка», ч. 110, Вуковар, 1999 р.)

 

1. "Думки з Дунаю", ч. 2, Вуковар, 1990

2. Ибид

3. Ибид

Михайло Ляхович