В Австралії – мов в дома

У серпні 2012 року моя дружина Люба і я відвідали Австралію.  Поїхали ми у гості до наших нашої доні Катерини, яка від якогось часу проживає в Австралії, та до наших кумів Стефанії і Стефана Семенюків, які проживають у місті Мельборн.   У той сам час ми мали надзвичайно приємну нагоду побачитися з нашими давніми друзями з Вуковару, на сам перед Романом Вареницею, його дружиною Любкою, дочкою Ларисою і її родиною.  Познайомилися ми і з іншими людьми, яких ми до того часу не знали.  Рівно ж мали ми нагоди побачитися з своєю родиною. 

Прибули ми до Мельборну в рані години 10 серпня 2012 року.  Лет був дуже довгий і виснажливий, але ми відчувалися бадьоро.  Цікаво задивлялися на незвичні для нас краєвиди та архітектуру.  Аж ось тут і перший культурний шок.  В Австарії машини їздять лівим боком.  Теж і пішоходи рухаються лівою стороною тротуару.  Усе виглядає трошки інакше.  Дерева не такі як у нас.  Хтось мені сказав, що ці дерева майже не дають холоду.

Перший день у домі наших господарів і кумів Семенюків

Mи загостили до наших кумів Семенюків.  З ними нас вяжуть давні дружні звязки.  У Вуковарі ми разом працювали в українській громаді, організували різні маніфестації, помагали у роботі Союзу русинів і українців Хорватії.  Наша дружба увінчалася кумством – Стефанія і Стефан стали хресними батьками нашої дочки Катерини.  Після вибуху війни вони теж епинилися в Австрії, але у віддаленому від Вiдня Сальцбурзі.  Вони відвідали нас у Відні.

До їхньої хати того самого вечора загостили усі їхні і наші знайомі, друзі і родина.   Багато знайомих облич, яких ми не бачили 10, 15 а то й 20 років.  Між першими прибула родина Варениця – Роман, Любка, їхня донька Лариса з чоловіком Михайлом Бурлаком та з їхніми чудовими донями.

З родиною Варениця нас вяжуть давні дружні звязки.  Роман працював українським журналістом в радіо Вуковар.  Ми разом працювали на зміцненні і збереженні української культури у Вуковарі та Хорватії.  Ми з Романом і його донями Ларисою і Маряною втворили квартет «Калина», з яким виступали по містах Хорватії, як рівно ж і в Україні.  В 1989 році в місті Луцьк відбувся перший міжнародний фестиваль української пісні «Берегиня».  Ми на фестивалі представляли Союз русинів і українців Хорватії. 

Ми з Романом зорганізували гастролі Струсівської  капели Бандуристів з України.  Це було в Різдвяний час і вони прибули з концертом колядок.  Це був новий вітер, який подув з України, який надихнув усіх нас новою надією на краще майбутнє нашого народу.  Виступали вони в в Хорватії і Сербії де проживають українці і русини.

Роман з родиною покинув Вуковар дещо пізніше ніж ми.  Ми знову стрінулися у таборі для біженців в австрійському місті Трайскірхен.   Після одного тижня нашу родину поселили у віддалене австрійське село Сарлайнсбах, а Роман з родиною залишився поблизу Відня.  На мою просьбу Роман допоміг, щоб мою родину поселили у тому самомо пансіонаті де і його.  Наші дві родини були знову разом.

Родина Варениця виїхала до Австралії, бо Роман там мав рідну сестру.  Тому, що ми в Австралії не мали нікого, нам Австралія відмовила.  Після якогось часу ми виїхали до Канади.

Стрінулися ми там і з родиною Ґраноліч.  Мирослав, його дружина Вероніка, син Борис, та мама Ґіна.  Через неї ми і споріднені.  Тьотя Ґіна це двоюрідна сестра батька моєї дружини Люби.  Коли виїжджаьи з Юґославії якийсь час перебували Любиного стрия Славка у Лачарку біля Сремської Митровиці.  Відтак виїхали до Австралії.  Зараз Мирослав працює інженером в фірмі Еріксон у Мельборні.

Познайомилися ми там і іншими родинами, які приблизно у той сам час виїхали до Австралії, так як родина Мирослава і Слободанки Ґралюка з Вуковару, Мирославову сестру Ганю з чоловіком Славком, Ігора Юристу з дружиною Наташою, та інших.   Ми стали друзями і з ще одною родиною, а це родина о. Ігора Головка.  Він прибув з України сім років тому і став парохом в місті Джілонґ, де проживає значне число українців з кол. Юґославії.  Отець Ігор став частиною цієї громади бо відчув їхню позитивну енергію, їхню доброту.

За ініціативою наших кумів, Стефана і Стефанії Семенюків, ці люди створили ансамль і назвали його чудовим ім’ям - «Родина».  Це ім’я направду відображає суть цієї спільноти, яких нелегка доля занесла у цей далекий край, але вони змогли знову згуртуватися, об’єднатися, щоб не розплинутися в чужому морі.  «Родиною» тепер керує Мирослав Ґраноліч, який грає на акордеоні.

У колі «Родини», та друзів

Того вечора у домі родини Семенюк відбулася репетиція «Родини».  Приготовлялися вони для виступу на святі Незалежности у Мельборні.  Вони зголосили і мене до виступу.  Я того вечора приготовив з своєю дочкою Катериною і Ларисою Бурлак (Варениця) дві пісні: «Козак від’їжджає», та мою пісню «Калино, калино».  Таким способом, у складі цього тріо,  я мав честь виступати на Дні незалежності України в Мелборні.

Свято незалежності України в Мельборні

Два тижні пізніше в Джілонґ відбулося свято 60-річчя Української Громадим. Джілонґ.  На концерті знову виступала «Родина» як рівно ж і наш новоутворений тріо.  Було незабутньо.  Перед концертом до нас приступали численні люди.  Деяких з них ми знали, деяких з них ні.  Деякі з них просили передавати привіти їхнім рідни м в Канаді.  Усі вони походили з кол. Югославії.

Дуже гарна і приємна зустріч відбулася у домі Павла Сем’яніва і його дружини Софії.  Там ще були брати Павла Григорій з дружиною Меланією та Дмитро з дружиною  Вірою,  як рівно ж і їхня сестра Анна Береза.  Всі ці люди були і далі є активними членами української громади в Джілонґ, Дмитро навіть був і головою громади якийсь час.  Пані Анна Береза, разом із своїми подругами Софією Сікорою та Анною С. Березою записали компакт диск з традиційними українськими піснями з Боснії. Павло, Дмитро і Григорій і досі співають у громадському хорі.  Ці люди давно позбулися комплексу югославянства, і стали правдивими українцями.  Коли ці люди кажуть «наше», це означає – українське.

У домі Павла Сем'яніва

Зустріч з родиною Фіґурик була не менш приємною.  Всі вони зійшлися разом у хаті Зиновія Фіґурика.  Він з дружиною і дітьми проживає у гарній хаті, яку самі збудували.  Має власний бізнес.  Отець Фелікс Фіґурик є парохом в Катедрі у Mельборні і близьким сотрудником владики Петра Стасюка.  Він є важливою ланкою в українській громаді в Мельборні, люди його шанують за його священичі здібності.  На зустрічі ще були їх брат Левко Фіґурик, та сестра Соня Сікора з чоловіком  Ярославом, який походить з Петровців біля Вуковару.  Були там і їхні батьки Мирослав і мама Єва, та мамина мама Анна Лищишин, яка тепер живе з ними.

Мав приємність зустрітися з Антоном Ґралюком, довголітнім активістом між українцями у Вуковарі.   З ним ми познайомилися далекого 1989 року у Вуковарі.  Він приїхав відвідати місто, в якому він жив і працював на добро української громади.  Він був змушений покинути це місто далекого 1970 року через несприятливі політичні обставини.  Посилився він з родиною у місті Мельборн, в Австралії, де і зараз проживає.

З паном Антоном Ґралюком у його хаті

Доля так хотіла, що і я з своєю родиною був змушений покинути Вуковар у вихорі воєнних подій 1991 року.  Мою родину доля через Австрію занесла до Канади.  Контакти між нами перервалися.

Антон Ґралюк завоював собі авторитет між українцями вихідцями з кол. Юґославії, як рівно ж і ширшій українській громаді.  Активно працював як на національній так і на церковні ниві.

Антон Ґралюк автор книжки «З історії українців Боснії», в якій описав долю наших людей, які оселилися на околицях Дервенту, як рівно ж і цілої своєї родини.  Родина Ґралюк велика.  Члени цієї родини дали великий внесок в справу національного збереження українців Боснії, і кол. Югославії.  Борис Ґралюк був депутатом в хорватському парламенті, де репрезентував національні меншини.  Інші члени родини брали активну участь у національному та релігійному житті української громади.

Антон Ґралюк у поважному віці.  Його дружина Міра, про яку він пиши у своїй книжці, померла декілька років тому.  Він тепер проживає з своєю дочкою і її родиною, на фермі поблизу Мельборну.  Ферма завбільшки 5 гектарів.  На свому подвірю він має гарний город, квітник, якого започала ще його покійна дружина, виноградник  та повний курник курей.

У нашій розмові він висловив думку, що українцям у Боснії не судилося пустити там своє коріння.  До цього спричинилася і Друга світова війна та епізод з Українським леґіоном. 

Антон Ґралюк згадав і обставини у Вуковарі, де на жаль, відносини з русинами були напруженими.  Через те у рамках Союзу заіснувала українська секція.  Найбільш активними діячами між вуковарськими українцями крім нього були ще Іван Намачинський і Ярослав Сулима.  Про це все Антон Ґралюк пише у другій частині своїх спогадів, яких він передав мені.  У скорому майбутньому ці спогади стануть доступними до ширшого загалу.

Як диякон, я мав нагоду і приємність служити аж три Служби Божі.  Перша була в катедрі, де головним служителем був кир Петро Стасюк.  Випадково того дня у катедрі проповідував о. Д-р Андрій Онуферко з Оттави.  Таким чином того дня у катедрі в Мельборні служили владика, священик і диякон з Канади.  Знаний факт, що кир Петро народився і довгі роки служив священиком у Канаді.

У Катедрі у Мельборні, по середині кир Петро Стасюк

Другу Службу Божу співслужив я на передмісті Мельборну, де парафіяни є наші куми Семенюки.  Тому, що парох був у відпустці, заступав його о. Фелікс Фіґурик.  Було приємно співслужити з ним, з яким нас ділять родинні і дружні зв’язки.

Третю Службу Божу співслужив я у Джілонґ з о. Ігорем Головко.  Церква у Джілонґ дуже гарна розмальована о. Харкавим.  В більшості члени громади у Джілонґ це вихідці з Боснії.  Спів у церкві дуже нагадує спів у наших церквах у Боснії.  Аж не віриться, що це в Австралії.  Я і моя родина мали відчуття, що ми не десь далеко за океаном, але в дома, у горбистій Боснії, або рівній Воєводині.

Завдяки нашій доні Катерині і її нареченому Данилові бачили ми і красу Австралії.  Бачили ми чудові пляжі, виноградники та ліси.  Оглянули ми і місто Мельборн, яке нагадує Європу.  Ознайомилися ми там і з найбільш популярним австралійським спортом - футі.  Це австралійська версія футболу.  Спорт дуже цікавий, тому ми аж два рази ішли оглядати гру на стадіоні в Мельборні.  Я став уболівальником команди з Джілонґ, яка зветься Cats (Коти).

В Австралії ми були вдома.

«Церква і Життя», No. 18. 29 листопада 2012 р.