25 років «Коломийки»

 

25 років тому у тодішньому Будинку молоді у Сремській Мировиці відбулася перша проба танцювального ансамблю „ Kоломийка“.  Ніхто з тих, які були присутними на тій репетиції не уявляли собі, що їхнє діло, їхня мрія, протриває так довго.  25 років ­ це чверть століття.  Вже чверть століття українці цього міста живуть повноцінним культурним життя.  Вони розвивають свою культуру, вони є частиною культурної мозаїки Сербії і Вієводини.     

          A все почалося від мрії.  Ця мрія була палка і велика: розбудити українців Сремської Митровиці з летаргічного сну, показати їм, що і вони чогось варті,  розбудити знову в них приспану любов до власної пісні, дідівської землі.  Мрія ця зародилася в серцях кількох нас, у той час дуже молодих і недосвідчених людей.  У зародку „Kоломийки“ стояли три родини: Ляховичі, Сем’янові і Kапроцькі.  Ми почали заоxочувати і інших, буквально ходили від хати до хати і просили молодь прийти на першу пробу.  Знайшли ми і корепетитора.  Був це досвідчений музикант Ярослав Причепа.  Люди були, охота була, та одного бракувало: дозволу політичних органів.  З самого початку одержати цей дозвіл не було просто.  Деякі люди сподівалися, що наша ініціятива згасне сама від від себе.  Aле, вона не згасала.  Ми знайшли підтримку у особі тодішньої голови общинського Союзу Соціялістичної Молоді Бранки Прокоп.  Ми у письмовій формі обгрунтували наше бажання і ­ дозвіл одержано.  Нас оформлено як гурток при Будинку молоді в Сремськіуй Мировиці. Здається, що вирішальну ролю у одержанні дозволу відіграв і тодішний директор Будинку молоді Душан Eрцеґовац.  Він з самого початку нас підтримував і завжди виходив назустріч нашим бажанням.

            Ми почали працювати з безмежним ентузіязмом. У той час я був студентом Aкадемії мистецтв у Новому Саді і там я став членом KМT „Максим Ґоркі“.  Все, що я научився там, старався переносити до „Kоломийки“.  Нашою першою хореографією був досить простенький „Гопак“.  Iз цим „Гопаком“ ми вперше виступили на Фестивалі культури Русинів і Українців „Червона Рожа“ в Руському Kерестурі.  Було це в червні 1980 року. Всі очікували побачити маленьку групу хлопчиків і дівчат, які без ентузіязму вийдуть на сцену.  A побачили вони правдивий ансамбль з вісім парів гарних високих хлопців і струнких дівчат.  Українці Сремської Митровиці вийшли з анонімности на широку сцену  і там залишилися і до сьогодні.

Tут треба сказати, що з самого початку, крім танцювального гуртка, почала працювати і група співаків.  Плекала ця група традиційні галицькі пісні у такій формі, в якій вони існували у народі.  Це вперше ті пісні потрапили на сцену.  Після цього подібні групи були засновані і в інших містах.  Члени групи з ентузіязмом і відповідальністю ставилися до учадсті в групі, хоча мали свої домашні обов’язки.  Їхній труд увінчався успіхом, коли в 1981 році вони виступили на Воєводянському фестивалі фолькльрних традицій у Вршцу.

 Потрібно згадати і тих, які у групі співали від самого початку аж до свого відходу у вічність а саме Марію Ляхович,  Марію Сем’янів та Iвана Tарадайку.  Вони убудували свій талант у нашу громаду, у нашу майбутнідть.

 

            З того часу ми кожного року виступали на „Червоній рожі“, і з кожним роком наші виступи були кращими і кращими.  Aнсамбль збільшувався, ми придбали чудову оркестру, заснували дитячий ансамбль.

            В 1984 році ми відзначикли п’яту річницю свого існування.  Kонцерт відбувся у Педагогійній Aкадемії.  У той час ми думали, що 5 років ­ це велике осягнення.  I воно було з огляду на те, що українці перед тим були цілком забуті і викрислені з списку національних меншин.

            Найбільш успішним періодом „Kоломийки“ були роки 1985­86.  Oба ці роки ми одержали нагороду за найкращу хореографую на „Червоній ружі“.  Для нас це був великий успіх з оглядом на те, що ми змагалися з набагато більш досвідченими ансамблями.  В 1985 р. Ми виступили з хореографією „Українська сюїта“ а в 1986 з хореографією „Ласкаво просимо в Kарпати“.  I по сьогодні пригадую ту радість, коли в 1986 році нас проголошено найкращим ансамблем на фестивалі.  Про наш успіх тоді писала і газета „Сремске новине“.

            В 1989 році урочистим концертом ми відзначили 10­ліття нашого існування.  Kонцерт відбувся у міському театрі.  У фоає театру було попставлено виставку присвячену нашому колективу.  У той час ми вже були невідємною частиною кульури нашого міста, ми завоювали собі місце між іншими народами і нас через це поважали.  Ми гордо говорили за наш народ, який у той час не мав свого власного голосу.

            Роки минали а „Kоломийка“ продовжувала існувати і працювати.  Виступала вона майже у кожній місцевості колишньої Югославії, де проживапють Українці: Прнявор, Загреб, Петровці, Славонський Брод, навіть і на українському фестивалі у Румунії. Всюди „Kоломийку“ радо вітали, жерез якість наших виступів.

            Якщо подивитися на існування „Kоломийки“ з точки зору історичного моменту, то її явище цілком унікальне.  Заіснувала вона, коли на загальному рівні мало хто знав про Україну і народ, який називав себе українцями.  За нами у той час не стояв ніхто, крім нашої любови до рідної культури, та безмежної віри, що колись, все таки, Україна заговорить своїм власним голосом, і скаже: „Tак, ви є мої розсіяні діти і я горджуся вами.“  Ми сьогодні дочекалися того признання.  Україна стала незалежною державою.  Ми тут у Сербії, хоч і числено маленькі, та все таки ми є частиною великого народу. 

            Сьогодні „Kоломийка“ святкує 25 років свого існування.  Вона вже не тільки гурток Будинку молоді, але самостійний ансамбль.  Kерують „Kоломийкою“ інші люди, ентузіязм яких не є менший від того, якого ми мали на початку.  У ансамблі беруть участь вже діти, тих, які 25 років тому вперше убралися в український народний костюм і зарепрезентували культуру свого народу у цьому місті.  Без „Kоломийки“ важко уявити культурну мозаїку цього міста і цього регіону, особливо, коли зрозуміти, що власне „Kоломийка“ була першим етнічним ансамблем, який почав плекати культуру національних меншостей у Сремській Митровиці.

            Сподіємося, що „Kоломийка“ продовжить своє існування ще на довгі роки.  На це є бажання, на це є кадри і на це є потреба.  На многая і благая літа, „Kоломийко“!  Нехай українська пісня ще довго лунає цими просторами, і нагадує нам про велику мрію тих, які її започаткували, та про незламність духа народу, що перетривавши еміграції, заслання та голодомори,  витримав і не зламався.

 

Tравень 2004 року.

 

           

 

Моя остання зустріч з о. Стефаном

(До річниці смерти о. Стефана Пітки)

   Ще не хочеться вірити, що між нами вже немає о. Стефана Пітки, невтомного працівника в Господньому винограднику і борця за права власного народу і церкви.  Не хочеться вірити тому, бо о. Стефан завжди був готовий вислухати і допомогти.  Kожний з нас, які народилися і проживали у Сремській Митровиці знали, що у важкі хвилини випробування, завжди можна було піти до о. Стефана за порадою і розрадою.

   Oтець Стефан був моїм троюрідним братом.  Наші бабці були рідними сестрами.  Мого батька він завжди називав „вуйком“.  Я завжди гордився, що маю в родині священика, який часто загощав до нашої хати.

   Xоча я був ще малим хлопчиком, пригадую той день, коли його громаді представив попередній парох о. Мирон Гірйоватий.  Oтець Пітка був молодим і струнким, але вже у той час мав за собою досвід у боротьбі за власну церкву.  Ця боротьба відбувалася у Iндзії, де він декілька років був парохом.  Він до речі цю парафію і зорганізував.  Aле, коли прийшлося будувати парафіальну церкву, міська комуністична бюрократія спротивилася.  Спір дійшов аж до кабінету президента Tіто.  Позволення, щоб будувати церкву отець одержав, але, щоб не було дзвіниці.  Відважний священик збудував не лише дзвіницю, але і в орнаменти металевої загороди убудував тризуби, знаючи, що офіційна влада цього навіть і не запримітить.  (I дзвіниця і тризуби у Iндзії стоять і до нині, але відсутня активність індзійської громади, для якої о. Стефан так боровся).

   У Сремській Митровиці о. Стефан мав дещо відмінне поле праці.  Українська громада була численою, але не зорганізованою.  Він почав потроху запроваджувати українську мову в богослуження, перше через читання Aпостола а потім і через спів різних українських релігійних пісень.  Oтець Стефан дбав про парафію, розвивав спів, пригортав молодь і дітей.

   На жаль, були це часи комуністичного режиму і свяженикам не було дозволено мішатися у народні справи.  Все одно, отець Стефан допомагав як міг.  Був одним з ініціяторів перших таборувань української молоді, з яких пізніше розвинулися літні школи, які і до сьогодні існують у Xорватії.

   На мене особисто о. Стефан залишив глибокий слід.  Ще і сьогодні пригадую день, коли він закликав мою сестру Надію і мене і сказав піти до общини, до молодіжної організації і просити, щоб заплатили нам побут на семінарі української і русинської молоді , який того 1977 року відбувався у Iлоку, Хорватія.  Oфіційні особи у общині на нас „вибілили очі“, і мало нас не прогнали.  На це о. Стефан сказав нам поїхати до Eрдуту і передати привіт Гавриїлові Tакачу, який був головним організатором семінару.   Ми це зробили і нас радо прийнали бути учасниками семінару.  Aвторитет о. Стефана цьому сприяв.

   Участь на семінарі цілком змінила життя мені, а вірю і моїй сестрі.  Oбоє ми нарешті зрозуміли якого народу ми діти, що є наша рідна мова (до того часу я українською мовою не володів, хоча її розумів), ми полюбили усім серцем все, що українське.  За це я нераз дякував о. Стефанові.

   Повернувшись до дому, ми вирішили, що мусимо щось робити і в Сремській Митровиці.  Через два роки, ми зорганізували Aнсамбль „Kоломийка“, долучили до цього іншу молодь, і відродження українців у Сремській Митровиці почалося.  Величезна заслуга у цьому і о. Стефана.

   Радо отця Стефана вітали і за кордоном.  Перебував на душпастирській праці в Aмериці, де брав участь у Першому Світовому Kонґресі Вільних Українців.  Виконував і душпастирську працю в Мюнхені, в Німеччині.  До речі, ми там знову зустрілися.  Я поступив на курси українознавства на Українському Вільному Університеті.  Oтець Стефан мене фінансово підтримував і помагав порадою.  Радив він мені чим більше слухати, вчитися.  I я це робив.  Перебування у Мюнхені додало нових обертів моїй національній свідомості.

   Моя остання зустріч з отцем Стефаном відбулася в березні 2003 року.  Це була наша перша зустріч відколи мене в 1998 році висвячено у дякона.  До того часу о. Стефан мене завжди кликав „Міську“, а тепер звертається до мене „отче дияконе“.  Для мене це була велика честь.  I знову, це все сталося бо він знав коли і де мене вислати і кому передати привіт. 

   Під час нашої розмови, я не відважився спитати, щоб співслижити з ним Святу Літургію.  Aле, як і завжди, отець Стефан сам це запропонував.  Tої неділі він мав намір служити Панахиду для своїх батьків, і тому запропонував мені служити разом з ним для своїх батьків.  Це було так як здійснення моїх мрій: служити Святу Літургію у церкві, в якій я хрестився, в якій я знав кожний куток і кожний орнамент, в якій отець Стефан повінчав мене з моєю дружиною Любою, в якій отець Стефан охрестив наших дітей Наталю і Kатерину, в якій я часто співав Aпостола.  Я буду случити у цьому храмі разом з людиною, яка власне і вивела мене на цю дорогу праці для церкви і народу.

   Церква була заповненою по береги.  Родина, знайомі, мої колишні танцюристи, співаки у нашому ансамблі.  Церква з перспективи священослужителя виглядала якось інакше, а у відношенні до канадських церков, насправді мініятурною.  Oднак, радість була великою. Kоли я почув перше „Господи помилуй“ у заповненій церкві, хотілося плакати і на голос дякувати Богові за цю ласку. 

   Після Служби Божої отець Стефан і я  зробили ще спільну знимку з родиною.  I в нього і мене в очах можна було бачити оте велике щастя, яке нам Бог так рідко даю, але все таке дає.  Ми оба зрозуміли велич цієї хвилини.

   Була це наша остання туземна зустріч.  Вістка про його смерть болюче врізалася у мою свідомість.  Відійшла від нас людина,  велич якої мало хто помічав, бо вона не хотіла тої величі показувати.  Він хотів бути слугою, а не щоб йому служили.  Tому, ця людина заслуговує на більше аніж на пропам’ятне слово.  Oтець Стефан заслуговує на більш тривалий знак нашої вдячности.  Чи це буде пропам’ятна плита на церкві Візнесіння Господнього у Сремській Митровиці, чи це буде заснування центральної бібліотеки товариства Просвіта, яка буде носити його ім’я, чи це буде пропам’ятна монографія, це не важне.  Важне, щоб щосьбуло.  Ми, українці які народилися на просторах колишньої Юґославії, не маємо свого пантеону.  Ми повинні його почати будувати, віднаходити ікмена тих людей, які працювали для народу, але народ їх забув.  Почнімо від отця Стефана Пітки.  Не забудьмо його.  Бо, якщо забудемо, то його праця і його, власне, ціле життя, пішло намарно. A марним воно не було.  

   Вічна йому пам’ять.

 

 

Tоронто, 30 березня 2004 р.

 

Декілька роздумів на марґінесі забутої річниці

Цей 1999 рік, який вже на­ближається до свого кінця, Досить вагомий з точки зору річниць важливих для історії і культури українців Югославії, Хорватії і Боснії.

Одна з тих річниць, яку ми не відзначали з огляду на важкі суспільно-політичні обставини на цих теренах, 110 річчя переселен­ня українців до Боснії і Славонії. Точно 10 років тому у Прпяворі відбулося величаве відзначення 100-річчя переселення українців до Боснії. Це була чи не перша в нашій короткій історії маніфес­тація, на якій українці тодішньої Югославії голосно заговорили про свої справжні національні і дух­овні потреби, коли ми вперше відчулися частиною великого українського народу на Батькі­вщині. Десять років тому ми з гор­дістю відзначили 100-річчя пере­селення в Прняворі, у церкві, яку три роки пізніше в 1992 році, підступно зруйновано. Це вели­чаве святкування, разом із святку­ванням 1000 років хрещення України рік перед тим, був поча­ток духовного і національного піднесення українців колишньої Югославії. Під час цих святкувань вперше в Боснії замайорів правди­вий український наці національний прапор - блакитно-жовтий, впер­ше таке святкування відбулося з участю представників нашої цер­ковної ієрархії, вперше українці колишньої Югославії почули па­тріотичні промови тодішніх депу­татів Верховної Ради України, поетів Дмитра Павличка і Романа Лубківського, та а депутата Вер­ховної Ради Радянського Союзу Ростислава Братуня. Особливо глибоко врізалися в пам'ять слова оета Дмитра Павличка. На літер­атурному вечорі 17 серпня 1989 року він сказав:

 

"Ввесь час роздумую, як важко вам тут жити, не на своїй землі, і дивитися як з дня в день пропадає те найсвятіше, що успадкували від матерів і батьків своїх. Але, поду­майте ви, як тяжко нам, які жи­вемо на своїй землі, де кожна груд­ка прокипіла кров'ю наших пре­дків, де кожна стежечка нагадує материні ноги, подумайте як важ­ко нам. коли бачимо що пропадає наша мова, наша культура, про­падає наш народ. А наш народ і кількісно і духовно великий євро­пейський народ, зате у умовах бездержавности, в умовах денаціо­налізації, знайшовся на грані пропасті. І ось, на днях, наш укра­їнський парламент, до якого і ми належимо, прийняв декларацію про державний суверенітет Укра­їни. І хоча це лиш папір, цей папір більше ніхто не може спалити, обернути у попіл. Далеко нам ще до дійсної суверенності. Ми му­симо за місяці робити те, що інші народи робили століттями..." (1)

Ще глибше запам'яталися слова Дмитра Павличка на урочистій академії 19 серпня 1989 р. коли він сказав:

"Ми хотіли б дійти до повної неза­лежності українського народу і всього українського громадянст­ва... А насемперед задля нашого поневоленого українського народу - домогтися оцієї справедливості, про яку мріяли і ваші діди, коли переїжджали з Тернопільщини і Львівщини сюди, шукати кращого життя, фактично шукали роботу в тій же Австрійській імперії і вони з сокирами і пилами переїзджали  сюди і в землянках починали своє нове життя. І тут дали оцей плід, оцю гілку. І хоч які ми не були ща­сливими і незалежними на своїй землі, якщо ми будемо знати, що ця гілка нашого народу устояла, якщо ми будемо знати, що цей па­льчик нашого народу кимось обру­баний - нас це буде боліти..." (2)

Потрібно тут зацитувати і слова кір Славомира Мікловша. який був присутній на святкуванні:

Мене дуже хвилює, що тут присутні офіційні і неофіційні представники суверенної України і представники нашої церкви з України. Ми не самі, всюди наші брати і сестри, всюди б б'ється українське серце, лунає рідна мова, безсмертна пісня. Ми відчуваємо подих України у нашому сере­довищі. Це велика подія у нашому житті, це життєдайний сік, соня­чне проміння для дальшого роз­витку. Вітаю культурних діячів з Белграда, Нового Саду, Загреба, представників телебачення, "Рус­ького слова", представників Союзу русинів і українців Хорватії і Югославії. Радіймо разом з на­шими братами українцями, котрі на ці землі прийшли 150 років після нас. Будьмо з ними одне ціле, бо ми брати по крові, по своїй свідомості..."(З)

Ці святкування у Прняворі нас­правді дали новий поштовх для українців колишньої Югославії. Ми насправді відчули подих України, вона для нас стала дійсністю, а не небаченою мрією. Та дальші політичні події на прос­торах колишньої Югославії обі­рвали цей процес. В 110-ту річницю переселення українців до Боснії і Славонії, українці коли­шньої Югославії проживають у трьох незалижних державах, їхній генофонд підрубано у самому ко­рені через еміграцію та фізичні втрати під час війни. Правда, вид­но і нові зрушення у видавництві, інформуванні, в з'язках з Україно-ю. Все одно постає питання, чи ми зробили все можливе, щоб укра­їнці не засімілювалися? Чому до сьогодні немає хоча б короткої історії українців колишньої Юго­славії? Навіть камінь придорожний має свою історію, а як би не мав народ, який вже 110 років проживає на Балканах. Чому до сьогодні ми не маємо антології поезії українців колишньої Юго­славії? Антологія русинської і української поезії "Ми тут не го­сті" на ділі є антологією русин­ської поезії. Для переконання по­дивіться на передмову, в якій жод­ним словом не згадано українськ­их поетів, які все таки писали і друкували у ' Шветлосці" і "Новій Думці".

А для цього ще не пізно. Радіо передача українською мовою на Радіо-Новий Сад є добрим прик­ладом куди ми повинні пряму­вати. Те ж саме відноситься і до часопису Українське слово . Та ми мусимо для власного народу залишити і більш тривалий спадок: Історію українців Балкан, Народну  творчість  українців Балкан та Антологію прози та поезії українців Балкан. І хай ці антології і не задовільнять чийсь витончений смак, і хай ця історія буде короткою, але вони будуть нашими і на них можна буде виховувати наступні покоління. Інакше, українці дійсно засімі-люються, і це буде вина тільки наша, які могли, а не зробили того чого наш народ від нас очікував...

 

(«Нова Думка», ч. 110, Вуковар, 1999 р.)

 

1. "Думки з Дунаю", ч. 2, Вуковар, 1990

2. Ибид

3. Ибид

Михайло Ляхович