У серпні 2012 року моя дружина Люба і я відвідали Австралію. Поїхали ми у гості до наших нашої доні
Катерини, яка від якогось часу проживає в Австралії, та до наших кумів Стефанії
і Стефана Семенюків, які проживають у місті Мельборн. У той сам час ми мали надзвичайно приємну
нагоду побачитися з нашими давніми друзями з Вуковару, на сам перед Романом Вареницею,
його дружиною Любкою, дочкою Ларисою і її родиною. Познайомилися ми і з іншими людьми, яких ми
до того часу не знали. Рівно ж мали ми
нагоди побачитися з своєю родиною.
Прибули ми до Мельборну в рані години 10 серпня 2012 року. Лет був дуже довгий і виснажливий, але ми
відчувалися бадьоро. Цікаво задивлялися
на незвичні для нас краєвиди та архітектуру.
Аж ось тут і перший культурний шок.
В Австарії машини їздять лівим боком.
Теж і пішоходи рухаються лівою стороною тротуару. Усе виглядає трошки інакше. Дерева не такі як у нас. Хтось мені сказав, що ці дерева майже не
дають холоду.
Перший день у домі наших господарів і кумів Семенюків |
Mи загостили до наших кумів Семенюків.
З ними нас вяжуть давні дружні звязки.
У Вуковарі ми разом працювали в українській громаді, організували різні
маніфестації, помагали у роботі Союзу русинів і українців Хорватії. Наша дружба увінчалася кумством – Стефанія і
Стефан стали хресними батьками нашої дочки Катерини. Після вибуху війни вони теж епинилися в Австрії,
але у віддаленому від Вiдня
Сальцбурзі. Вони відвідали нас у Відні.
До їхньої хати того самого вечора загостили усі їхні і наші знайомі, друзі
і родина. Багато знайомих облич, яких ми не бачили 10,
15 а то й 20 років. Між першими прибула
родина Варениця – Роман, Любка, їхня донька Лариса з чоловіком Михайлом
Бурлаком та з їхніми чудовими донями.
З родиною Варениця нас вяжуть давні дружні звязки. Роман працював українським журналістом в радіо
Вуковар. Ми разом працювали на зміцненні
і збереженні української культури у Вуковарі та Хорватії. Ми з Романом і його донями Ларисою і Маряною
втворили квартет «Калина», з яким виступали по містах Хорватії, як рівно ж і в
Україні. В 1989 році в місті Луцьк
відбувся перший міжнародний фестиваль української пісні «Берегиня». Ми на фестивалі представляли Союз русинів і українців
Хорватії.
Ми з Романом зорганізували гастролі Струсівської капели Бандуристів з України. Це було в Різдвяний час і вони прибули з
концертом колядок. Це був новий вітер,
який подув з України, який надихнув усіх нас новою надією на краще майбутнє
нашого народу. Виступали вони в в Хорватії
і Сербії де проживають українці і русини.
Роман з родиною покинув Вуковар дещо пізніше ніж ми. Ми знову стрінулися у таборі для біженців в
австрійському місті Трайскірхен. Після одного тижня нашу родину поселили у
віддалене австрійське село Сарлайнсбах, а Роман з родиною залишився поблизу Відня. На мою просьбу Роман допоміг, щоб мою родину
поселили у тому самомо пансіонаті де і його.
Наші дві родини були знову разом.
Родина Варениця виїхала до Австралії, бо Роман там мав рідну сестру. Тому, що ми в Австралії не мали нікого, нам
Австралія відмовила. Після якогось часу
ми виїхали до Канади.
Стрінулися ми там і з родиною Ґраноліч.
Мирослав, його дружина Вероніка, син Борис, та мама Ґіна. Через неї ми і споріднені. Тьотя Ґіна це двоюрідна сестра батька моєї
дружини Люби. Коли виїжджаьи з Юґославії
якийсь час перебували Любиного стрия Славка у Лачарку біля Сремської
Митровиці. Відтак виїхали до
Австралії. Зараз Мирослав працює
інженером в фірмі Еріксон у Мельборні.
Познайомилися ми там і іншими родинами, які приблизно у той сам час виїхали
до Австралії, так як родина Мирослава і Слободанки Ґралюка з Вуковару,
Мирославову сестру Ганю з чоловіком Славком, Ігора Юристу з дружиною Наташою, та
інших. Ми стали друзями і з ще одною родиною, а це
родина о. Ігора Головка. Він прибув з
України сім років тому і став парохом в місті Джілонґ, де проживає значне число
українців з кол. Юґославії. Отець Ігор
став частиною цієї громади бо відчув їхню позитивну енергію, їхню доброту.
За ініціативою наших кумів, Стефана і Стефанії Семенюків, ці люди створили
ансамль і назвали його чудовим ім’ям - «Родина». Це ім’я направду відображає суть цієї
спільноти, яких нелегка доля занесла у цей далекий край, але вони змогли знову
згуртуватися, об’єднатися, щоб не розплинутися в чужому морі. «Родиною» тепер керує Мирослав Ґраноліч, який
грає на акордеоні.
У колі «Родини», та друзів |
Того вечора у домі родини Семенюк відбулася репетиція «Родини». Приготовлялися вони для виступу на святі
Незалежности у Мельборні. Вони зголосили
і мене до виступу. Я того вечора
приготовив з своєю дочкою Катериною і Ларисою Бурлак (Варениця) дві пісні:
«Козак від’їжджає», та мою пісню «Калино, калино». Таким способом, у складі цього тріо, я мав честь виступати на Дні незалежності
України в Мелборні.
Два тижні пізніше в Джілонґ відбулося свято 60-річчя Української Громадим.
Джілонґ. На концерті знову виступала
«Родина» як рівно ж і наш новоутворений тріо.
Було незабутньо. Перед концертом
до нас приступали численні люди. Деяких
з них ми знали, деяких з них ні. Деякі з
них просили передавати привіти їхнім рідни м в Канаді. Усі вони походили з кол. Югославії.
Дуже гарна і приємна зустріч відбулася у домі Павла Сем’яніва і його
дружини Софії. Там ще були брати Павла
Григорій з дружиною Меланією та Дмитро з дружиною Вірою, як рівно ж і їхня сестра Анна
Береза. Всі ці люди були і далі є
активними членами української громади в Джілонґ, Дмитро навіть був і головою
громади якийсь час. Пані Анна Береза,
разом із своїми подругами Софією Сікорою та Анною С. Березою записали компакт
диск з традиційними українськими піснями з Боснії. Павло, Дмитро і Григорій і
досі співають у громадському хорі. Ці
люди давно позбулися комплексу югославянства, і стали правдивими
українцями. Коли ці люди кажуть «наше»,
це означає – українське.
Зустріч з родиною Фіґурик була не менш приємною. Всі вони зійшлися разом у хаті Зиновія
Фіґурика. Він з дружиною і дітьми
проживає у гарній хаті, яку самі збудували.
Має власний бізнес. Отець Фелікс
Фіґурик є парохом в Катедрі у Mельборні і близьким сотрудником владики Петра Стасюка. Він є важливою ланкою в українській громаді в
Мельборні, люди його шанують за його священичі здібності. На
зустрічі ще були їх брат Левко Фіґурик, та сестра Соня Сікора з чоловіком Ярославом, який походить з Петровців біля
Вуковару. Були там і їхні батьки
Мирослав і мама Єва, та мамина мама Анна Лищишин, яка тепер живе з ними.
Мав приємність зустрітися з Антоном Ґралюком, довголітнім активістом між
українцями у Вуковарі. З ним ми
познайомилися далекого 1989 року у
Вуковарі. Він приїхав відвідати місто, в
якому він жив і працював на добро української громади. Він був змушений покинути це місто далекого
1970 року через несприятливі політичні обставини. Посилився він з родиною у місті Мельборн, в
Австралії, де і зараз проживає.
З паном Антоном Ґралюком у його хаті |
Доля так хотіла, що і я з своєю родиною був змушений покинути Вуковар у
вихорі воєнних подій 1991 року. Мою
родину доля через Австрію занесла до Канади.
Контакти між нами перервалися.
Антон Ґралюк завоював собі авторитет між українцями вихідцями з кол.
Юґославії, як рівно ж і ширшій українській громаді. Активно працював як на національній так і на
церковні ниві.
Антон Ґралюк автор книжки «З історії українців Боснії», в якій описав долю
наших людей, які оселилися на околицях Дервенту, як рівно ж і цілої своєї
родини. Родина Ґралюк велика. Члени цієї родини дали великий внесок в
справу національного збереження українців Боснії, і кол. Югославії. Борис Ґралюк був депутатом в хорватському
парламенті, де репрезентував національні меншини. Інші члени родини брали активну участь у
національному та релігійному житті української громади.
Антон Ґралюк у поважному віці. Його
дружина Міра, про яку він пиши у своїй книжці, померла декілька років
тому. Він тепер проживає з своєю дочкою
і її родиною, на фермі поблизу Мельборну.
Ферма завбільшки 5 гектарів. На
свому подвірю він має гарний город, квітник, якого започала ще його покійна
дружина, виноградник та повний курник
курей.
У нашій розмові він висловив думку, що українцям у Боснії не судилося
пустити там своє коріння. До цього спричинилася
і Друга світова війна та епізод з Українським леґіоном.
Антон Ґралюк згадав і обставини у Вуковарі, де на жаль, відносини з
русинами були напруженими. Через те у
рамках Союзу заіснувала українська секція.
Найбільш активними діячами між вуковарськими українцями крім нього були
ще Іван Намачинський і Ярослав Сулима.
Про це все Антон Ґралюк пише у другій частині своїх спогадів, яких він
передав мені. У скорому майбутньому ці
спогади стануть доступними до ширшого загалу.
Як диякон, я мав нагоду і приємність служити аж три Служби Божі. Перша була в катедрі, де головним служителем
був кир Петро Стасюк. Випадково того дня
у катедрі проповідував о. Д-р Андрій Онуферко з Оттави. Таким чином того дня у катедрі в Мельборні
служили владика, священик і диякон з Канади.
Знаний факт, що кир Петро народився і довгі роки служив священиком у
Канаді.
Другу Службу Божу співслужив я на передмісті Мельборну, де парафіяни є наші
куми Семенюки. Тому, що парох був у
відпустці, заступав його о. Фелікс Фіґурик.
Було приємно співслужити з ним, з яким нас ділять родинні і дружні
зв’язки.
Третю Службу Божу співслужив я у Джілонґ з о. Ігорем Головко. Церква у Джілонґ дуже гарна розмальована о.
Харкавим. В більшості члени громади у
Джілонґ це вихідці з Боснії. Спів у
церкві дуже нагадує спів у наших церквах у Боснії. Аж не віриться, що це в Австралії. Я і моя родина мали відчуття, що ми не десь
далеко за океаном, але в дома, у горбистій Боснії, або рівній Воєводині.
Завдяки нашій доні Катерині і її нареченому Данилові бачили ми і красу
Австралії. Бачили ми чудові пляжі,
виноградники та ліси. Оглянули ми і
місто Мельборн, яке нагадує Європу. Ознайомилися
ми там і з найбільш популярним австралійським спортом - футі.
Це австралійська версія
футболу. Спорт дуже цікавий, тому ми аж
два рази ішли оглядати гру на стадіоні в Мельборні. Я став уболівальником команди з Джілонґ, яка
зветься Cats (Коти).
В Австралії ми були вдома.
«Церква і Життя», No. 18. 29 листопада 2012 р.
«Церква і Життя», No. 18. 29 листопада 2012 р.
No comments:
Post a Comment