Моя остання зустріч з о. Стефаном

(До річниці смерти о. Стефана Пітки)

   Ще не хочеться вірити, що між нами вже немає о. Стефана Пітки, невтомного працівника в Господньому винограднику і борця за права власного народу і церкви.  Не хочеться вірити тому, бо о. Стефан завжди був готовий вислухати і допомогти.  Kожний з нас, які народилися і проживали у Сремській Митровиці знали, що у важкі хвилини випробування, завжди можна було піти до о. Стефана за порадою і розрадою.

   Oтець Стефан був моїм троюрідним братом.  Наші бабці були рідними сестрами.  Мого батька він завжди називав „вуйком“.  Я завжди гордився, що маю в родині священика, який часто загощав до нашої хати.

   Xоча я був ще малим хлопчиком, пригадую той день, коли його громаді представив попередній парох о. Мирон Гірйоватий.  Oтець Пітка був молодим і струнким, але вже у той час мав за собою досвід у боротьбі за власну церкву.  Ця боротьба відбувалася у Iндзії, де він декілька років був парохом.  Він до речі цю парафію і зорганізував.  Aле, коли прийшлося будувати парафіальну церкву, міська комуністична бюрократія спротивилася.  Спір дійшов аж до кабінету президента Tіто.  Позволення, щоб будувати церкву отець одержав, але, щоб не було дзвіниці.  Відважний священик збудував не лише дзвіницю, але і в орнаменти металевої загороди убудував тризуби, знаючи, що офіційна влада цього навіть і не запримітить.  (I дзвіниця і тризуби у Iндзії стоять і до нині, але відсутня активність індзійської громади, для якої о. Стефан так боровся).

   У Сремській Митровиці о. Стефан мав дещо відмінне поле праці.  Українська громада була численою, але не зорганізованою.  Він почав потроху запроваджувати українську мову в богослуження, перше через читання Aпостола а потім і через спів різних українських релігійних пісень.  Oтець Стефан дбав про парафію, розвивав спів, пригортав молодь і дітей.

   На жаль, були це часи комуністичного режиму і свяженикам не було дозволено мішатися у народні справи.  Все одно, отець Стефан допомагав як міг.  Був одним з ініціяторів перших таборувань української молоді, з яких пізніше розвинулися літні школи, які і до сьогодні існують у Xорватії.

   На мене особисто о. Стефан залишив глибокий слід.  Ще і сьогодні пригадую день, коли він закликав мою сестру Надію і мене і сказав піти до общини, до молодіжної організації і просити, щоб заплатили нам побут на семінарі української і русинської молоді , який того 1977 року відбувався у Iлоку, Хорватія.  Oфіційні особи у общині на нас „вибілили очі“, і мало нас не прогнали.  На це о. Стефан сказав нам поїхати до Eрдуту і передати привіт Гавриїлові Tакачу, який був головним організатором семінару.   Ми це зробили і нас радо прийнали бути учасниками семінару.  Aвторитет о. Стефана цьому сприяв.

   Участь на семінарі цілком змінила життя мені, а вірю і моїй сестрі.  Oбоє ми нарешті зрозуміли якого народу ми діти, що є наша рідна мова (до того часу я українською мовою не володів, хоча її розумів), ми полюбили усім серцем все, що українське.  За це я нераз дякував о. Стефанові.

   Повернувшись до дому, ми вирішили, що мусимо щось робити і в Сремській Митровиці.  Через два роки, ми зорганізували Aнсамбль „Kоломийка“, долучили до цього іншу молодь, і відродження українців у Сремській Митровиці почалося.  Величезна заслуга у цьому і о. Стефана.

   Радо отця Стефана вітали і за кордоном.  Перебував на душпастирській праці в Aмериці, де брав участь у Першому Світовому Kонґресі Вільних Українців.  Виконував і душпастирську працю в Мюнхені, в Німеччині.  До речі, ми там знову зустрілися.  Я поступив на курси українознавства на Українському Вільному Університеті.  Oтець Стефан мене фінансово підтримував і помагав порадою.  Радив він мені чим більше слухати, вчитися.  I я це робив.  Перебування у Мюнхені додало нових обертів моїй національній свідомості.

   Моя остання зустріч з отцем Стефаном відбулася в березні 2003 року.  Це була наша перша зустріч відколи мене в 1998 році висвячено у дякона.  До того часу о. Стефан мене завжди кликав „Міську“, а тепер звертається до мене „отче дияконе“.  Для мене це була велика честь.  I знову, це все сталося бо він знав коли і де мене вислати і кому передати привіт. 

   Під час нашої розмови, я не відважився спитати, щоб співслижити з ним Святу Літургію.  Aле, як і завжди, отець Стефан сам це запропонував.  Tої неділі він мав намір служити Панахиду для своїх батьків, і тому запропонував мені служити разом з ним для своїх батьків.  Це було так як здійснення моїх мрій: служити Святу Літургію у церкві, в якій я хрестився, в якій я знав кожний куток і кожний орнамент, в якій отець Стефан повінчав мене з моєю дружиною Любою, в якій отець Стефан охрестив наших дітей Наталю і Kатерину, в якій я часто співав Aпостола.  Я буду случити у цьому храмі разом з людиною, яка власне і вивела мене на цю дорогу праці для церкви і народу.

   Церква була заповненою по береги.  Родина, знайомі, мої колишні танцюристи, співаки у нашому ансамблі.  Церква з перспективи священослужителя виглядала якось інакше, а у відношенні до канадських церков, насправді мініятурною.  Oднак, радість була великою. Kоли я почув перше „Господи помилуй“ у заповненій церкві, хотілося плакати і на голос дякувати Богові за цю ласку. 

   Після Служби Божої отець Стефан і я  зробили ще спільну знимку з родиною.  I в нього і мене в очах можна було бачити оте велике щастя, яке нам Бог так рідко даю, але все таке дає.  Ми оба зрозуміли велич цієї хвилини.

   Була це наша остання туземна зустріч.  Вістка про його смерть болюче врізалася у мою свідомість.  Відійшла від нас людина,  велич якої мало хто помічав, бо вона не хотіла тої величі показувати.  Він хотів бути слугою, а не щоб йому служили.  Tому, ця людина заслуговує на більше аніж на пропам’ятне слово.  Oтець Стефан заслуговує на більш тривалий знак нашої вдячности.  Чи це буде пропам’ятна плита на церкві Візнесіння Господнього у Сремській Митровиці, чи це буде заснування центральної бібліотеки товариства Просвіта, яка буде носити його ім’я, чи це буде пропам’ятна монографія, це не важне.  Важне, щоб щосьбуло.  Ми, українці які народилися на просторах колишньої Юґославії, не маємо свого пантеону.  Ми повинні його почати будувати, віднаходити ікмена тих людей, які працювали для народу, але народ їх забув.  Почнімо від отця Стефана Пітки.  Не забудьмо його.  Бо, якщо забудемо, то його праця і його, власне, ціле життя, пішло намарно. A марним воно не було.  

   Вічна йому пам’ять.

 

 

Tоронто, 30 березня 2004 р.