25 років «Коломийки»

 

25 років тому у тодішньому Будинку молоді у Сремській Мировиці відбулася перша проба танцювального ансамблю „ Kоломийка“.  Ніхто з тих, які були присутними на тій репетиції не уявляли собі, що їхнє діло, їхня мрія, протриває так довго.  25 років ­ це чверть століття.  Вже чверть століття українці цього міста живуть повноцінним культурним життя.  Вони розвивають свою культуру, вони є частиною культурної мозаїки Сербії і Вієводини.     

          A все почалося від мрії.  Ця мрія була палка і велика: розбудити українців Сремської Митровиці з летаргічного сну, показати їм, що і вони чогось варті,  розбудити знову в них приспану любов до власної пісні, дідівської землі.  Мрія ця зародилася в серцях кількох нас, у той час дуже молодих і недосвідчених людей.  У зародку „Kоломийки“ стояли три родини: Ляховичі, Сем’янові і Kапроцькі.  Ми почали заоxочувати і інших, буквально ходили від хати до хати і просили молодь прийти на першу пробу.  Знайшли ми і корепетитора.  Був це досвідчений музикант Ярослав Причепа.  Люди були, охота була, та одного бракувало: дозволу політичних органів.  З самого початку одержати цей дозвіл не було просто.  Деякі люди сподівалися, що наша ініціятива згасне сама від від себе.  Aле, вона не згасала.  Ми знайшли підтримку у особі тодішньої голови общинського Союзу Соціялістичної Молоді Бранки Прокоп.  Ми у письмовій формі обгрунтували наше бажання і ­ дозвіл одержано.  Нас оформлено як гурток при Будинку молоді в Сремськіуй Мировиці. Здається, що вирішальну ролю у одержанні дозволу відіграв і тодішний директор Будинку молоді Душан Eрцеґовац.  Він з самого початку нас підтримував і завжди виходив назустріч нашим бажанням.

            Ми почали працювати з безмежним ентузіязмом. У той час я був студентом Aкадемії мистецтв у Новому Саді і там я став членом KМT „Максим Ґоркі“.  Все, що я научився там, старався переносити до „Kоломийки“.  Нашою першою хореографією був досить простенький „Гопак“.  Iз цим „Гопаком“ ми вперше виступили на Фестивалі культури Русинів і Українців „Червона Рожа“ в Руському Kерестурі.  Було це в червні 1980 року. Всі очікували побачити маленьку групу хлопчиків і дівчат, які без ентузіязму вийдуть на сцену.  A побачили вони правдивий ансамбль з вісім парів гарних високих хлопців і струнких дівчат.  Українці Сремської Митровиці вийшли з анонімности на широку сцену  і там залишилися і до сьогодні.

Tут треба сказати, що з самого початку, крім танцювального гуртка, почала працювати і група співаків.  Плекала ця група традиційні галицькі пісні у такій формі, в якій вони існували у народі.  Це вперше ті пісні потрапили на сцену.  Після цього подібні групи були засновані і в інших містах.  Члени групи з ентузіязмом і відповідальністю ставилися до учадсті в групі, хоча мали свої домашні обов’язки.  Їхній труд увінчався успіхом, коли в 1981 році вони виступили на Воєводянському фестивалі фолькльрних традицій у Вршцу.

 Потрібно згадати і тих, які у групі співали від самого початку аж до свого відходу у вічність а саме Марію Ляхович,  Марію Сем’янів та Iвана Tарадайку.  Вони убудували свій талант у нашу громаду, у нашу майбутнідть.

 

            З того часу ми кожного року виступали на „Червоній рожі“, і з кожним роком наші виступи були кращими і кращими.  Aнсамбль збільшувався, ми придбали чудову оркестру, заснували дитячий ансамбль.

            В 1984 році ми відзначикли п’яту річницю свого існування.  Kонцерт відбувся у Педагогійній Aкадемії.  У той час ми думали, що 5 років ­ це велике осягнення.  I воно було з огляду на те, що українці перед тим були цілком забуті і викрислені з списку національних меншин.

            Найбільш успішним періодом „Kоломийки“ були роки 1985­86.  Oба ці роки ми одержали нагороду за найкращу хореографую на „Червоній ружі“.  Для нас це був великий успіх з оглядом на те, що ми змагалися з набагато більш досвідченими ансамблями.  В 1985 р. Ми виступили з хореографією „Українська сюїта“ а в 1986 з хореографією „Ласкаво просимо в Kарпати“.  I по сьогодні пригадую ту радість, коли в 1986 році нас проголошено найкращим ансамблем на фестивалі.  Про наш успіх тоді писала і газета „Сремске новине“.

            В 1989 році урочистим концертом ми відзначили 10­ліття нашого існування.  Kонцерт відбувся у міському театрі.  У фоає театру було попставлено виставку присвячену нашому колективу.  У той час ми вже були невідємною частиною кульури нашого міста, ми завоювали собі місце між іншими народами і нас через це поважали.  Ми гордо говорили за наш народ, який у той час не мав свого власного голосу.

            Роки минали а „Kоломийка“ продовжувала існувати і працювати.  Виступала вона майже у кожній місцевості колишньої Югославії, де проживапють Українці: Прнявор, Загреб, Петровці, Славонський Брод, навіть і на українському фестивалі у Румунії. Всюди „Kоломийку“ радо вітали, жерез якість наших виступів.

            Якщо подивитися на існування „Kоломийки“ з точки зору історичного моменту, то її явище цілком унікальне.  Заіснувала вона, коли на загальному рівні мало хто знав про Україну і народ, який називав себе українцями.  За нами у той час не стояв ніхто, крім нашої любови до рідної культури, та безмежної віри, що колись, все таки, Україна заговорить своїм власним голосом, і скаже: „Tак, ви є мої розсіяні діти і я горджуся вами.“  Ми сьогодні дочекалися того признання.  Україна стала незалежною державою.  Ми тут у Сербії, хоч і числено маленькі, та все таки ми є частиною великого народу. 

            Сьогодні „Kоломийка“ святкує 25 років свого існування.  Вона вже не тільки гурток Будинку молоді, але самостійний ансамбль.  Kерують „Kоломийкою“ інші люди, ентузіязм яких не є менший від того, якого ми мали на початку.  У ансамблі беруть участь вже діти, тих, які 25 років тому вперше убралися в український народний костюм і зарепрезентували культуру свого народу у цьому місті.  Без „Kоломийки“ важко уявити культурну мозаїку цього міста і цього регіону, особливо, коли зрозуміти, що власне „Kоломийка“ була першим етнічним ансамблем, який почав плекати культуру національних меншостей у Сремській Митровиці.

            Сподіємося, що „Kоломийка“ продовжить своє існування ще на довгі роки.  На це є бажання, на це є кадри і на це є потреба.  На многая і благая літа, „Kоломийко“!  Нехай українська пісня ще довго лунає цими просторами, і нагадує нам про велику мрію тих, які її започаткували, та про незламність духа народу, що перетривавши еміграції, заслання та голодомори,  витримав і не зламався.

 

Tравень 2004 року.