Декілька роздумів на марґінесі забутої річниці

Цей 1999 рік, який вже на­ближається до свого кінця, Досить вагомий з точки зору річниць важливих для історії і культури українців Югославії, Хорватії і Боснії.

Одна з тих річниць, яку ми не відзначали з огляду на важкі суспільно-політичні обставини на цих теренах, 110 річчя переселен­ня українців до Боснії і Славонії. Точно 10 років тому у Прпяворі відбулося величаве відзначення 100-річчя переселення українців до Боснії. Це була чи не перша в нашій короткій історії маніфес­тація, на якій українці тодішньої Югославії голосно заговорили про свої справжні національні і дух­овні потреби, коли ми вперше відчулися частиною великого українського народу на Батькі­вщині. Десять років тому ми з гор­дістю відзначили 100-річчя пере­селення в Прняворі, у церкві, яку три роки пізніше в 1992 році, підступно зруйновано. Це вели­чаве святкування, разом із святку­ванням 1000 років хрещення України рік перед тим, був поча­ток духовного і національного піднесення українців колишньої Югославії. Під час цих святкувань вперше в Боснії замайорів правди­вий український наці національний прапор - блакитно-жовтий, впер­ше таке святкування відбулося з участю представників нашої цер­ковної ієрархії, вперше українці колишньої Югославії почули па­тріотичні промови тодішніх депу­татів Верховної Ради України, поетів Дмитра Павличка і Романа Лубківського, та а депутата Вер­ховної Ради Радянського Союзу Ростислава Братуня. Особливо глибоко врізалися в пам'ять слова оета Дмитра Павличка. На літер­атурному вечорі 17 серпня 1989 року він сказав:

 

"Ввесь час роздумую, як важко вам тут жити, не на своїй землі, і дивитися як з дня в день пропадає те найсвятіше, що успадкували від матерів і батьків своїх. Але, поду­майте ви, як тяжко нам, які жи­вемо на своїй землі, де кожна груд­ка прокипіла кров'ю наших пре­дків, де кожна стежечка нагадує материні ноги, подумайте як важ­ко нам. коли бачимо що пропадає наша мова, наша культура, про­падає наш народ. А наш народ і кількісно і духовно великий євро­пейський народ, зате у умовах бездержавности, в умовах денаціо­налізації, знайшовся на грані пропасті. І ось, на днях, наш укра­їнський парламент, до якого і ми належимо, прийняв декларацію про державний суверенітет Укра­їни. І хоча це лиш папір, цей папір більше ніхто не може спалити, обернути у попіл. Далеко нам ще до дійсної суверенності. Ми му­симо за місяці робити те, що інші народи робили століттями..." (1)

Ще глибше запам'яталися слова Дмитра Павличка на урочистій академії 19 серпня 1989 р. коли він сказав:

"Ми хотіли б дійти до повної неза­лежності українського народу і всього українського громадянст­ва... А насемперед задля нашого поневоленого українського народу - домогтися оцієї справедливості, про яку мріяли і ваші діди, коли переїжджали з Тернопільщини і Львівщини сюди, шукати кращого життя, фактично шукали роботу в тій же Австрійській імперії і вони з сокирами і пилами переїзджали  сюди і в землянках починали своє нове життя. І тут дали оцей плід, оцю гілку. І хоч які ми не були ща­сливими і незалежними на своїй землі, якщо ми будемо знати, що ця гілка нашого народу устояла, якщо ми будемо знати, що цей па­льчик нашого народу кимось обру­баний - нас це буде боліти..." (2)

Потрібно тут зацитувати і слова кір Славомира Мікловша. який був присутній на святкуванні:

Мене дуже хвилює, що тут присутні офіційні і неофіційні представники суверенної України і представники нашої церкви з України. Ми не самі, всюди наші брати і сестри, всюди б б'ється українське серце, лунає рідна мова, безсмертна пісня. Ми відчуваємо подих України у нашому сере­довищі. Це велика подія у нашому житті, це життєдайний сік, соня­чне проміння для дальшого роз­витку. Вітаю культурних діячів з Белграда, Нового Саду, Загреба, представників телебачення, "Рус­ького слова", представників Союзу русинів і українців Хорватії і Югославії. Радіймо разом з на­шими братами українцями, котрі на ці землі прийшли 150 років після нас. Будьмо з ними одне ціле, бо ми брати по крові, по своїй свідомості..."(З)

Ці святкування у Прняворі нас­правді дали новий поштовх для українців колишньої Югославії. Ми насправді відчули подих України, вона для нас стала дійсністю, а не небаченою мрією. Та дальші політичні події на прос­торах колишньої Югославії обі­рвали цей процес. В 110-ту річницю переселення українців до Боснії і Славонії, українці коли­шньої Югославії проживають у трьох незалижних державах, їхній генофонд підрубано у самому ко­рені через еміграцію та фізичні втрати під час війни. Правда, вид­но і нові зрушення у видавництві, інформуванні, в з'язках з Україно-ю. Все одно постає питання, чи ми зробили все можливе, щоб укра­їнці не засімілювалися? Чому до сьогодні немає хоча б короткої історії українців колишньої Юго­славії? Навіть камінь придорожний має свою історію, а як би не мав народ, який вже 110 років проживає на Балканах. Чому до сьогодні ми не маємо антології поезії українців колишньої Юго­славії? Антологія русинської і української поезії "Ми тут не го­сті" на ділі є антологією русин­ської поезії. Для переконання по­дивіться на передмову, в якій жод­ним словом не згадано українськ­их поетів, які все таки писали і друкували у ' Шветлосці" і "Новій Думці".

А для цього ще не пізно. Радіо передача українською мовою на Радіо-Новий Сад є добрим прик­ладом куди ми повинні пряму­вати. Те ж саме відноситься і до часопису Українське слово . Та ми мусимо для власного народу залишити і більш тривалий спадок: Історію українців Балкан, Народну  творчість  українців Балкан та Антологію прози та поезії українців Балкан. І хай ці антології і не задовільнять чийсь витончений смак, і хай ця історія буде короткою, але вони будуть нашими і на них можна буде виховувати наступні покоління. Інакше, українці дійсно засімі-люються, і це буде вина тільки наша, які могли, а не зробили того чого наш народ від нас очікував...

 

(«Нова Думка», ч. 110, Вуковар, 1999 р.)

 

1. "Думки з Дунаю", ч. 2, Вуковар, 1990

2. Ибид

3. Ибид

Михайло Ляхович